Симуляція полягає насамперед у тому, що переймаються зовнішні форми аристократичної репрезентації, її оболонка - порожній знак, адже його наповнення зникає разом із типом ментальності, яку він позначав. І ця оболонка так і лишається оболонкою. Високий буржуазний гламур - це справжнє мистецтво симуляції, яке заворожує своєю зовнішньою красою і спокусливістю, але страждає на відсутність онтологічного змісту. Це і є основна слабкість культури гламуру, внаслідок якої вона легко стає предметом маніпуляції та утилізації у постіндустріальному суспільстві з його культом споживання, а також мішенню для доволі агресивної критики з боку носіїв так званої антигламурної ментальності.
Важливим фактором, завдяки якому прискорювалася кристалізація культури гламуру, стало масове виробництво і породжений ним кітч, як культура масового споживання дешевих еквівалентів недоступних більшості предметів розкоші. З протиставлення цій кітчізації (від німецького «verkitschen» - дешево розпродавати чи робити халтуру, підробку) виникає культ унікальних або якісних і дорогих предметів (glamours). Як зазначає Жан Бодріяйр: «Досягнення більш численними верствами даної категорії знаків змушує вищі класи дистанціюватися за допомогою інших знаків, які існують у обмежених кількостях (внаслідок їх походження як автентичних старовинних предметів, що, наприклад, має відношення до картин, або ж у наслідок їх систематичної обмеженості - це, наприклад, розкішні видання, несерійні автомобілі)» [2].
З цього можливо зробити висновок, що культура високого гламуру, як культура вищих верств буржуазії, хоча є іманентно симулятивною, протистоїть масовій культурі втіленням якої є кітч. Це сучасний варіант великосвітської культури, потрапляння до якої, як і раніше, передбачає докладання певних зусиль, першим із яких є накопичення достатнього для реалізації гламурних культурних практик капіталу, адже гламур функціонує у полі розвинутого капіталізму. І хоча корені цього типу культури треба шукати у придворно-аристократичній культурі, культура гламуру, по суті, демократична, адже до неї залучаються не за правом народження, а завдяки власним соціальним досягненням (це щось на кшталт елітарного клубу). Звідси й амбівалентність феномену гламуру, який є, на перший погляд, явищем елітарним, але з іншого боку легко піддається дегенеративним процесам і має тенденцію у своїх поп-варіантах перетворюватись на кітч. Однак бути справді гламурним потребує не лише чималих фінансових витрат, але і великої внутрішньої роботи задля вироблення того невимушено-легкого типу поведінки, який характеризує світську особу, та зовнішнього самовдосконалення, яке передбачає чітко кодифікована гламурна тілесність.
Знижений і найбільш нині поширений варіант гламуру, який і розглядається більшістю дослідників як ідеологія суспільства показного споживання постіндустріальної доби і справедливо підлягає критиці, будується не стільки на виробленні особливої внутрішньої культури, оволодінні певною технікою соціальної репрезентації ^рге77аШга), скільки на досягненні гламурного статусу через володіння певними гламурними об'єктами: модним брендовим одягом і гаджетами, дорогими марками авто тощо, та через асоціацію із певними місцями локалізації культури гламуру: дорогими ресторанами і готелями, закритими нічними клубами, модними бутіками. Належність до еліти і непересічність визначається не особистісними якостями і досягненнями, а суто зовнішніми атрибутами. Одним із головних зовнішніх атрибутів, який конституює гламурність, є тіло носія гламурної ментальності, яке перетворюється на об'єкт специфічного культу.
Цей культ носить дещо «мазохістський» характер, адже для того, щоб виглядати гламурно, тіло піддається цілому комплексу складних, часто болісних і фізично важких процедур, спрямованих на його вдосконалення. Завдяки цим практикам живе тіло з об'єкту природи перетворюється на об'єкт культури, воно набуває штучного, символічного характеру. Особливо це стосується тіла жінки, яка є не тільки
