Перенесення уваги на зовнішнє призводить до такої психічної трансформації, коли тіло сприймається як «Я» [5]. Ототожнення свідомості і тілесності, отілеснювання власного «Я» має дуже серйозні наслідки. Звідси постають дві найголовніші проблеми гламурної культри, які можливо визначити як хронофобію і хронофагію.
Перше - це боязнь часу, який змінює і, врешті- решт, знищує тіло. Свідомість ніби перебуває у стані образи на тіло, з яким вона себе ототожнює. Свідомість не знає, що буде з нею після смерті тіла, але добре обізнана щодо процесів, які будуть відбуватися з тілом. І це лякає. Тому усіма можливими засобами треба подовжити життя тіла, створити ілюзію невмирущої молодості («У наш час ніхто більше не хоче бути бабусею» - із приватної бесіди). Звідси захоплення різноманітними практиками, які не тільки зроблять тіло гарним і досконалим, але і здоровим, молодим (фітнес, йога, масажі, очищувальні процедури, різноманітні дієти тощо, а також використання пластичної хірургії, ін'єкцій ботокса). З одного боку звернення до здорового способу життя має позитивний характер, але з іншого - повальна і нарочита «фітнесизація» та «помолодшання» суспільства говорить про наявність певного колективного психозу, корені якого треба шукати вже не в культурі гламуру, яка, у даному випадку, виступає як раз чимось на кшталт терапевтичного засобу, а в тому онтологічному зламі, який характерний для ментальності епохи постмодерну взагалі.
Друга проблема генетично пов'язана із першою. Задля боротьби із часом інтенсивно використовується сам час. Та кількість часу, яка використовується адептами гламуру на досягнення гламурного вигляду (від відвідування спа-салонів до багатогодинних шопінгів) і різноманітні гламурні практики соціалізації (відвідини клубів, театрів, ресторанів, модних показів і тусовок тощо) створює враження, що ні на що інше цього часу вистачити вже не може. Здається, що гламур може «зжерти» скільки завгодно часу.
Застосувавши усі ці практики, на виході ми отримуємо приблизно такий «продукт», як його іронічно описує Тетяна Толстая: «Гламур - высшее, разреженное, лучистое, эфирное, запредельное состояние бытия. В гламуре гражданин - а тем более гражданка - уж не сеет, не жнет, не собирает в житницы. Все в ней гармония, все диво. В гламуре нет ни прыщей, ни вросших ногтей, ни кишечных колик, ни заусениц, ни храпа: все это преодолено на более ранней стадии развития, на полпути превращения из свиньи в серафима, в малом глянце, в журналах "для секретарш". В гламуре нет заплаканных глаз, хлюпающего носа, уныния, отчаяния, наплевательства, ответственности, тревоги за родственников. Наконец, нет смерти, в лучшем случае - "неумирающая легенда". <...> Гламурное существо - молодое, худое, извилистое, как правило, женского пола. Рожденное без родителей, оно мерцает на фоне безликих, но многочисленных "друзей", изредка имеет изящное гламурное дитя возрастом не более трех лет, которое неизвестно кто воспитывает. Оно не нуждается в деньгах, не берет и не дает в долг; источник его богатства неясен, но, очевидно, неистощим» [14].
Однак до поняття тілесності входить не тільки тіло та його атрибутика, але і спосіб його «експлуатації», як то манера тримати себе, хода, жестикуляція, манера розмовляти, дивитися тощо - усі ті тілесні артикуляції, які створюють неповторний образ кожної особистості. У випадку гламурної тілесності ми знову стикаємось із штучністю та нарочитістю. Газарова Олена Едуардівна - клінічний психолог- танатотерапевт, Генеральный директор Інституту тілесності людини визначає два основних типи гламурної тілесності: «(не залежно від статі) «адепти» обирають або штучно-ламаний образ, що пересувається ніби на пружинках, туди-сюди, з удаваною розкутістю і розпущеністю, неодмінно підкресленою артикуляцією мовлення і магічно-агресивним
