поглядом. Позиціонується «маскулінність». Або ж (незалежно від статі) - образ, що гіпнотизує своїми заокругленими спокусливими рухами, томним поглядом, тягучим мовленням із придихом і м'якими акцентами на сугестивно-важливих словах. Позиціонується «жіночність» [5]. Вибудовуючи свою теорію негативного впливу гламуру на психіку людини Олена Газарова посилається на російський культурний контекст, який у своєму ставленні до гламуру, набуває іноді дійсно патологічних рис і загрозливих масштабів, про що свідчать також і публікації західних дослідників [19, 21-25].
Підсумовуючи вищенаведене, треба зазначити, що гламур, як певний тип культури і пов'язана з нею гламурна тілесність, досягають свого максимального розвитку саме у постіндустріальну добу, коли складаються необхідні умови як для артикуляції «гламурних практик» (від поліпшення тіла до написання гламурних романів) носіїв даного типу культури, так і для споживання самого гламуру більш широкими верствами населяння у вигляді чи то медійної продукції про життя «багатих та знаменитих», чи гламурної атрибутики у її зниженому, кітчевому варіанті. Цей процес має глобальний характер, але якщо на Заході гламур існує у певній «культурній ніші» яка традиційно закріплена за шоу- бізнесом і світом моди, до якої можуть долучатися і представники бізнес-еліти, якщо вони мають у цьому потребу, то на пострадянському просторі (принаймні в Росії та на Україні) тотальної «гламуризації» зазнає усе суспільство від політичної і бізнес еліти, творчої інтелігенції та навіть релігійних діячів до нижчих верств середнього класу, породжуючи такі гібридні феномени, як «провінційний» чи навіть «сільський гламур», що дає привід констатувати появу на пострадянських теренах нового типу людини - так званої «людини гламурної» (homo glamourosus) [23, с. 10], що, здається, приходить на зміну славнозвісному Homo Soveticus.
Цей глобальний зсув вдало коментує російський журналіст Дмітрій Губін, який зазначає, що бажання гламуру в Росії (а так само і в Україні) є «гіпер- компенсацією за голодне радянське дитинство» [21, с. 7]. На думку німецької дослідниці Біргіт Менцель, саме російський гламур став культурним еквівалентом глобалізованого капіталізму. Він тісно пов'язаний із глобальними економічними і політичними змінами, особливо у царині медіа та комунікацій, які мали місце протягом останнього десятиріччя. Він є сумішшю показної саморепре- зентації нової еліти та загальносвітового культу розкоші, моди та екзотичного й еротичного стилю життя, розповсюдженню чого сприяють мас-медіа [21, с. 4]. Російське захоплення гламуром стало настільки неосяжним, що багато коментаторів проголошують його новою ідеологією, яку країна шукала з часів руйнації Радянського Союзу [12, 19, с. 2]. Цей зсув у напрямку «гламуризації» суспільства пов'язують із політикою Володимира Путіна, яка була зорієнтована на покращення національного добробуту і створення позитивного іміджу Росії у світі [19, с. 2]. На зміну брутальній культурі «нових русских» у червоних піджаках та золотих ланцюгах приходить гламурна культура стилізованих під західні зразки глянцевих журналів, культу знаменитостей, високої моди й індустрії краси, споживання предметів розкоші та гедоністичний стиль життя нової буржуазії. І якщо представники нової буржуазії дійсно ведуть подібний спосіб життя, середньому класу пропонують си- мулятивну співучасть у ньому через переглядання безкінечних серіалів про прекрасне нове російське життя, ток-шоу із зірками та інших гламурних телепрограм або читання книжок нового жанру гламурної літератури [19, с. 2]. Сприймаючи нав'язану через мас-медіа гламурну культурну парадигму, яка легко накладається на фрустровану «голодним радянським дитинством» психіку, представники середнього класу не тільки Росії, але й України (яка через мас-медіа є втягнутою у той самий культурний ареал), чиї статки далекі від можливостей забезпечити справді гламурний спосіб життя, сприймають цю фіктивну реальність як керівництво до дії і доступними методами створюють собі кітчи- зований варіант останнього, тим більше що ринкова економіка пропонує для цього безліч можливостей.
Тому, коли мова йде про український варіант гламуру, то навіть стосовно Києва ми читаємо, при чому у «гламурній» пресі, наступне: «Сумки Louis Vuitton із Шарм-ель-Шейха, кальсони Gucci з Володимирського ринку, віденські бали, де замість вальсу більш доречно виглядав би гопак (з відповідним дрес-кодом) - все це гламур по-київськи. Вважається, що дорогі клуби, знизу доверху заповнені іноземцями з повіями, - це гламур. Що нюхати кокаїн з пелюсток троянд - також». [13] Перед нами майже взірцевий опис того уявлення про гламур, яке дійсно існує у провінції, адже український варіант гламурної культури виглядає провінційним відносно російського, навіть на рівні зіркового життя. Хоча по глибині просякнутості гламурною естетикою суспільства і «бароковості» форм народної гламурної репрезентації Україна дещо випереджає північного сусіда, особливо коли мова йдеться про південний регіон. Взагалі гламурна естетика, як естетика штучної краси, звабливості і сексуальності у своєму народному варіанті органічніше виглядає саме в Україні, чия культура глибоко барокова і «більш південна», а значить генетично більш схильна приділяти велику увагу візуальним репрезентаціям, ніж це притаманно російській культурі (прикладом чому може слугувати хоч би провідна роль української школи живопису на пострадянському просторі). Український гламур нарочито гламурний до абсурдності, до кітчу, і в цій абсурдності він виходить на рівень самокритики та самопародії (феномен Вєрки Сердючки). В українській гламурній культурі помітно більше рефлексії, ніж у російській, адже в російському варіанті до гламуру, як до структури ідеологічної, маємо ставитися серйозно, тому критична рефлексія «із середини» тут неможлива, критичним фронтом щодо