Український гламур - явище провінційне. Поняття провінційний, тобто демократичний, дешевий гламур - це поняття-оксюморон. Гламур, як явище генетично елітарне, здається неможливим в умовах масової культури, воно неминуче перетворюється на кітч. Однак цей «гламурний кітч» зберігає декілька сутнісних ознак гламуру: він вражає, заставляє зупинитися, зачаровує і спантеличує.

Загальновизнано, що головним носієм гламурної тілесності є насамперед жінка. Як доводить українська дослідниця сучасних урбаністичних субкультур Марія Маєрчик тип гламурної жінки виник в Україні як відповідь на певний «культурний попит» з боку «нових українців», які нарівні з дорогими авто і золотими ланцюгами повинні були мати також і «дорогу» жінку. «Цей новий жіночий стиль передбачав «високий стандарт» до тіла, одяг, що підкреслює талію і груди, оснащений хутряними вставками або блискучими прикрасами - штучними стразами та блискітками, камінцями; яскравий, помітний макіяж, високі підбори, акрилові нігті і багато іншого. В лексику увійшла і сама назва такого виразу жіночності - гламур. Загальна естетика і загальні обриси цього стилю близькі до стилістики ляльки Барбі, тому таку естетику ще називали (не без іронії) - барбі» [20]. Однак цей специфічний стиль виявився настільки органічним для українського мас-культурного контексту, що навіть коли «нові українці» зійшли з авансцени соціально-економічних процесів, образ гламурної жінки, як описано вище, лишився. Навіть більш того, із розвитком ринкової економіки та сфери послуг, у своєму зниженому, кітчізованому, майже пародійному варіанті він поширився навіть у такі сфери, де його існування взагалі недоречне («гла- мурний» вигляд - високі підбори, вечірній макіяж, коротка спідниця та довжелезні акрилові нігті - кондуктора брудної маршрутки визивають справжній естетичний шок).

Гламурний, або наближений до нього, дрес- код є майже нормою повсякденного життя для більшості українських жінок, принаймні на півдні країни. Вражаюча різноманітність гламурних репрезентацій, на які здатні українські жінки, простирається від майже довершених витончених форм, гідних бути представленими на обкладинках світових глянцевих журналів, до монструозних варіантів тотального (але дуже вітального) несмаку так званого «колхозного гламуру» (термін функціонує у молодіжній культурі Миколаєва для позначення найбільш волаючих проявів кітч-гламурності).

Досліджуючи культуру гламуру Миколаєва, як міста з надзвичайною концентрованістю жіночих гламурних репрезентацій, що вирізняє його з- поміж інших міст України (для чого є певні історичні та соціокультурні причини), у своїх кураторських проектах «Топографія Гламуру» (2006, разом із фотографом МагіАгй) та «^Іатоиг-Тоиіоиге» (2008, спільно з художником Яковом Булавицьким) автор даної статті дійшов певних висновків щодо специфіки українського гламуру взагалі. Стало зрозумілим, що гламурна тілесність є майже природним станом для української жінки, яка не розглядає як проблематичне дотримання гламурного дрес-коду за будь-яких обставин і у будь яких ситуаціях (від роботи та відвідування учбових закладів до виходів на ринок чи перебування на пляжі; симптоматична заява: «Я навіть сміття винести не вийду з не нафарбованими губами»), хоча у багатьох випадках констатується розуміння недоречності такого вигляду за тих чи інших обставин. Симптоматичним є також заперечення незручності та нефункціональності гламурного дрес-коду і неприродності гламурної тілесності, наслідком чого реакція на вираз «жертва гламуру» є, найчастіше за все, образливою, адже у більшості випадків гламурність сприймається як безумовно позитивна характеристика (хоча самоіронія і зустрічається досить часто, але не з приводу належності до культури гламуру, а з приводу власної прикрої невідповідності бажаним високим зразкам).

Звідси можливо зробити висновок, що гламурна тілесність стала чимось на кшталт архетипу масової свідомості українського жіноцтва. Хоча нав'язаний мас-медіа, але виконуючий роль певного компенсаторного механізму, гламурний соціокультурний код у будь-якому з його проявів не суперечить самій специфіці самосвідомості українських жінок, для яких виглядати завжди помітними і сексуально привабливими, через нарочиту, нерідко агресивну (неприродно світлий, рудий або насичено чорний колір волосся, яскравий макіяж, провокативний одяг, який надто часто нагадує вбрання повій), стилізацію, є чимось взагалі природнім. У цьому контексті цікаво згадати, що чоловікам не завжди подобається той спосіб, у який жінки стилізують свою зовнішність, на їх думку сучасним жінкам бракує саме природності. (Особливо негативне ставлення викликають акрилові нігті/кігті, які часто сприймаються як маніфестація фемінної агресії).

Тобто гламуризація образу української жінки носить, у якійсь мірі, ритуальний характер. Ця «ритуальність» здається, з одного боку, спровокованою механізмами нав'язування властивими споживацькому суспільству, але з іншого боку має генетичні корені у специфіці української культури, пояснення чого, скоріше за все, треба шукати в історичному минулому країни (на думку про це наводить стаття Олени Боряк та Марії Маєрчик «Тіло в контексті культурно- антропологічних студій: ретроспекція та сучасні підходи» [3]), адже майже неможливо нав'язати те, для чого немає якихось реальних, нехай не завжди відкрито маніфестованих, підстав.

Підбиваючи підсумки можна зазначити, що гламур, як специфічний стиль одягу, або ж як соціокультурний код, чи навіть ідеологія, має не тільки негативні риси, адже його компенсаторна і навіть терапевтична функції у країнах пострадянського простору є незаперечними. Набуття гламуром статусу ідеології є нормальним