У добре структурованих, багатопартійних суспільствах журналістика являє собою неминучий наслідок та елемент суспільно-політичного життя. Публікуючи матеріали відповідно до програмових завдань своєї партії, вона забезпечує зовнішній плюралізм думок і позицій. Під зовнішнім плюралізмом розуміємо публікацію в різних виданнях відмінних точок зору на певну проблему чи життєву ситуацію. Але в державах з тоталітарними режимами таким політично заангажованим виданням належить увесь інформаційний простір. Із втратою зовнішнього плюралізму як категорії суспільного спілкування в суспільстві настає ідеологічна й політична одноманітність, журналістика втрачає свої первісні інформативні функції, а займається лише пропагандою й агітацією програмових партійних положень.

Другий аспект полягає в тому, що в розвинутих демократичних країнах левину частку в інформаційному просторі сьогодні становлять незалежні від держави та її гілок влади, партій і громадських організацій засоби масової інформації, що функціонують як приватні підприємства, їх соціальна база - не партія, а згуртований на засадах загальнолюдських та національних цінностей народ, широка читацька аудиторія. На відміну від партійних, такі видання називаються загальними.

Очевидним є те, що функція спілкування (хоча б і масового) все ж іще не є центральною в журналістиці, хоча вона й важлива по-своєму, а її розширення спостерігаємо особливо активно в новітніх електронних мас-медіа (зокрема в системі Інтернет). Але провідним завданням журналістики досі залишається масово-інформаційна діяльність. Вона становить сутність журналістики. Втративши її, і замінивши на функцію спілкування, вона перестане бути самою собою.

Тому деякі фахівці вважають засадничо важливим зберегти в синонімічній до журналістики вербальній формулі слова «масова інформація», замінивши усталене перше слово визначення на термін В. М. Владимирова - «органи». Отже, у кінцевому підсумку найбільш прийнятним здається вислів: «органи масової інформації» або в абревіатурі - ОМІ [8].

На думку фахівців, далеко не всі суб'єкти масово-інформаційних відносин можуть називатися органами масової інформації. Неприйнятним є вживання цього терміну стосовно більшовицької «Правди», сучасних газет «Комуніст» і «Товариш», що є відповідно органами ЦК КПУ і СПУ Вони ніякі не ОМІ, а ЗМІ, службові, політичне заангажовані видання. Тому в сучасній журналістиці, як і в її історії, слід розрізняти ОМІ і ЗМІ. Очевидно, один термін не мусить цілковито витіснити інший, а обидва вони повинні вживатися паралельно, кожен для позначення своїх явищ. Сучасна масово-інформаційна ситуація в Україні характеризується рішучим зростанням в інформаційному просторі сектору ОМІ і скороченням сектору ЗМІ. Щонайважливіший бік діяльності ОМІ в суспільстві - це інформування громадян.

У сучасних умовах партійні ЗМІ, зокрема партійна преса, так і не набрали бажаної ваги. Про них заговорили як про колективні пропагандисти і агітатори, привідні ремені, бойові листки, підручні партії. І неконкурентоспроможна, і ніхто її не читає, і з чорно-білими оцінками дістає, і паразитує від виборів до виборів.

За словами експертів, науковців чи навіть політиків, «те, що маємо» поки що відверто не цікавить. Що аналізувати - ніхто не знає точно навіть кількості партійних видань! Держкомітет оперує переважно зареєстрованими, мертвими «душами», - а скільки насправді живих? Власне, які критерії партійності видання: вихідні дані про засновника - політичну партію? [9].

Проте не варто недооцінювати партійні ЗМІ. Навіть маючи значні проблеми, вони відіграють важливу роль у системі соціальної комунікації.

Одне з головних завдань політичних партій - формувати ідеологію. А ЗМІ фактично є єдиним каналом, який оперативно й доступно доносить цю ідеологію до людей. Враховуючи те, що опозиційні партії не завжди мають можливість користуватися послугами різних засобів інформації, то для них основним джерелом поширення інформації є саме партійні видання.

Для аналізу свого впливу на політичний процес, а також для практичних кроків, які відповідали б умовам сьогодення, політичні партії використовують пресу як джерельну базу, у тому числі й публіцистичні виступи, що надруковані в пресі.

Іншими словами, партійні видання, виконуючи свій обов'язок, інформуючи читачів про актуальні політичні події та коментуючи ті чи інші факти з життя суспільства, дають у цьому випадку емпіричний матеріал політичним організаціям для аналізу їх дій, для співставлення їх форм та методів роботи з методами та формами діяльності інших політичних партій, рухів та організацій, тобто для корегування курсу та уточнення конкретних завдань. У даному випадку об'єктом інформації є виступи публіцистів та дописувачів, а суб'єктом інформації, її споживачем - політичні організації в особі своїх теоретиків, аналітиків та стратегів.

Під час використання на практиці двох інших складових - ідеологічної та пропагандистської - об'єкт інформації змінюється. Теоретична платформа партії, її позиції та рішення у доступній для масового читача формі доводяться через мережу партійних видань (при можливості використовуються всі засоби комунікації) до найширшої аудиторії. Власне, бачення шляхів вирішення наболілих для суспільства проблем та завдань партійні лідери намагаються розповсюджувати регулярно у конкретній формі та в певному обсязі.

Процес становлення партійних ЗМІ пройшов складний період. У 90-х роках ХХ ст. партійні видання виходили в друкованому форматі. На по- чатку 1995 р. в Україні було зареєстровано 163 партійні газети, які видавалися в різних регіонах. Їх засновниками були різні партії. Більшість газет зареєстровані в областях і районах - 144, і лише 19 зареєстровані як центральні.

За інформацією Книжкової палати, у