Щоправда, за кілька років їх кількість різко скоротилася. Уже у 2004 р. Асоціація партійної преси під час спроби зібрати дані для довідника партійних видань України «нарахувала»: 21 тижневик із всеукраїнською аудиторією, 100 - кримських, обласних та районних партійних видань, у тому числі - три бюлетені. Це ті, хто чітко ідентифікує себе з засновником - політичною партією, періодично і регулярно виходить у світ, є соціально- політичними, а не комерційними проектами.

У 2007 р. кількість видань ще більше скоротилася. За інформацією міністра юстиції О. Лавриновича, з близько 30 тис. друкованих засобів масової інформації в Україні політичним партіям офіційно належало лише 41 газета та журнал.

Згодом ситуація не покращилася. Фахівці пояснюють цю ситуацію неспроможністю партійних видань самофінансуватися чи жорсткою прив'язкою до виборчих циклів. Наразі, скажімо, рекламодавець (як основне джерело можливого заробітку) дійсно цурається партійних видань. Зрозуміти його можна: поява реклами в навіть цілком пристойній корпоративно-політичній газеті, на жаль, сприймається сьогодні як свідчення особливих симпатій, фінансової підтримки цього видання, а значить засновника - тієї чи іншої партії. Знаючи податково-поліцейські методи конкурентної боротьби вітчизняного політичного капіталу, що нерідко використовуються на практиці, ніхто й не хоче «світитися».

На масові тиражі, серйозні доходи від реалізації вроздріб чи за звичайною передплатою також не доводиться розраховувати. Як у політичних партій, так і їх видань читацька аудиторія сьогодні обмежена. На тлі товстих, кольорових, легких за тематикою і тональністю масових видань партійні тижневики - у кращому випадку - приваблюють, як правило, лише «своїх», відданих читачів. Яким би не був вигляд партійної газети, вона сприймається насамперед через призму партії-засновника. А імідж останніх не завжди подобається пересічним громадянам. Переважна більшість тримається на відомчій передплаті за партійний кошт - для партійців, ветеранів, студентів, бібліотек, органів влади. До того ж просування, розкрутка газети на відкритому ринку - це чималі кошти, які переважно навіть не закладаються у бюджет партійних видань.

Але для партії важливо мати зв'язок з виборцями. Створювати певний імідж за допомогою ЗМІ. В основу сучасного розуміння іміджу політичної партії покладено усвідомлення процесу переходу первинної політичної інформації до комунікативних каналів і до громадян. Отже, розуміння саме комунікаційного потенціалу іміджу політичної партії набуває великого значення в контексті його формування та використання, особливо в період виборчої кампанії.

Комунікаційною особливістю іміджу політичної партії є відсутність безпосередньої взаємодії: будь-яке політичне повідомлення спочатку узагальнюється до набору специфічних символів, які через поведінку лідерів партії, їхні емоції та публічні виступи перетворюються засобами масової комунікації в імідж, що за задумом політичних технологів повинен створити стійку позитивну репутацію у громадян про цю політичну силу. Ці акценти робляться, зазвичай, у період виборчої кампанії. У цілому можна зробити спробу окреслити комунікаційний потенціал іміджу політичних партій в Україні, обмежившись аналізом діяльності лише ефективних партій. Під останніми ми прагматично маємо на увазі ті партії, що зуміли провести своїх представників до органів місцевої представницької влади (обласних, міських, районних рад) та, природно, Верховної Ради України, де вони мають змогу впливати на творення законодавчого поля.

Комунікаційний імідж політичної партії можна поділити на певні складові. Перша - це види комунікації партії з виборцями, насамперед, як форма реалізації політичного інтересу. Розуміння форм і видів комунікації неможливе без розуміння мети кожної партії, яка усвідомлює себе як дійову особу політичного поля, що прагне влади. Відтак для збільшення кількості прихильників (а також постійних членів) вона мусить навчитися представляти свій власний інтерес як інтерес якомога ширшого кола громадян. Отже, слід виходити з уявлення про комунікацію як форму реалізації політичного інтересу. Для партій політична комунікація - це робота із суспільною свідомістю, робота, спрямована на формування і перетворення такої свідомості.

Друга складова - це способи донести до виборця своє повідомлення і справити вагомий вплив на свідомість виборця та його електоральну поведінку. Це одне з нагальних завдань кожної з партій, що прагне бути ефективною, - визначити способи донесення до виборця.

Таких способів якщо не безліч, то принаймні достатньо для справляння впливу; вони не є сталими й активізуються різною мірою залежно від етапу електорального циклу. Важливо, щоб вибрані способи відповідали в тому числі ідейним, структурним, кадровим особливостям партії, зрештою, її фінансовій спроможності.

Третя складова - розробка партіями та стан стратегічних програмних документів. Уже на позачергових парламентських виборах 2007 р.

провідні політичні сили пропонували не стільки програми, які презентують партійну позицію, скільки програми державного розвитку. Це говорить про те, що поступово в цих програмах відображається бажання позбавитися залежності від колишньої чи то регіональної прив'язки, чи прив'язки до конкретних соціальних верств. У програмах з'явився загальнонаціональний формат. Усі політичні сили намагаються відійти від колишніх розколів на регіони, на політичні ідентичності, тож пропагували себе як універсальні сили, здатні взяти на себе відповідальність за всю державу. Найбільш виразно, як видається, відображено це в програмі БЮТ, більш послідовними були Партія регіонів і КПУ.

Четверта складова - форми комунікації парламентських партій з громадянами. Діюча виборча система (пропорційна,