Інтеграція Української держави у світове співтовариство потребує переосмислення місця і ролі жінок у суспільстві, їх рівноправної участі в усіх сферах життєдіяльності і, зокрема, у політиці та державотворенні. Кроком на шляху досягнення гендерної рівності на державній службі є створення в Міністерстві внутрішніх справ України робочої групи, яка розроблятиме стратегію забезпечення однакових прав і можливостей жінок та чоловіків в органах внутрішніх справ. Робочу групу створено на виконання рішення Громадської ради при МВС із питань забезпечення прав людини, відповідно до пропозиції Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту і Плану заходів МВС із реалізації завдань, визначених Державною програмою з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 р. Відповідне розпорядження керівництво МВС видало 24 січня цього року. До складу групи ввійшли радники міністра внутрішніх справ, представники вищих навчальних закладів МВС, віце-президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна» та інші. За словами радника міністра внутрішніх справ К. Левченко, серед завдань, які стоять перед групою: розробка відомчої концепції кадрового менеджменту «Жінки в органах внутрішніх справ», уточнення та доповнення до плану заходів на виконання Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» і Державної програми з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві (МВС зайнялося проблемою статей // Дзеркало тижня. - 2008. - № 7 (686). - 23 - 29.02).

Говорячи про гендерні стереотипи суспільства, співзасновниця та співголова Науково-дослідного центру «Жінка і суспільство» О. Кісь зазначає, що для українського суспільства завжди був характерний міф матріархату, а сьогодні офіційною, протегованою державою моделлю для жіночої ідентифікації є образ Берегині. Прикладом життєздатності цього образу є постать успішної жінки - нинішньої голови українського уряду Ю. Тимошенко. У своїй політичній кар'єрі ця жінка переміряла і перепробувала багато іміджів у пошуках такого, який би давав найвищий ККД на практиці. її нинішня зачіска з накладною косою - зачіска заміжньої жінки-молодиці вмить перетворює її на Берегиню - рішучого і суворого, але водночас мудрого, компетентного, турботливого і справедливого Матріарха. Гіпержіночний стиль одягу, що його вперто демонструє Ю. Тимошенко останнім часом, - це, зазначає дослідниця, не що інше, як чудовий політичний камуфляж. Усі ці жіночі штучки, зовнішні атрибути фемінності (шпильки, мережива, ру- кави-ліхтарики тощо) покликані компенсувати її вкрай маскулін- ний, жорсткий і безкомпромісний стиль керування. Замилуваний цією привабливою і чепурною жіночкою чоловічий політикум легше піддається маніпуляціям. Ю. Тимошенко демонструє класичне виконання жіночих стратегій у політиці, однак сама вона аж ніяк не вважає себе представницею жіночих інтересів у політиці. Якраз навпаки: при кожній нагоді вона заперечує будь-який зв'язок з жіночим рухом чи з фемінізмом. Хоча за способом свого життя Ю. Тимошенко - справжнісінька феміністка. Стереотипне уявлення про феміністку як мужеподібну, сексуально невдоволену і агресивну збоченку все ще домінує в публічному дискурсі й жіночій свідомості України. Завдяки дискредитації поняття фемінізму в рамках комуністичної ідеології та радянської практики, жіноцтво упереджено сприймає цей термін. Поодинокі спроби синтезу традиціоналізму та фемінізму виявилися, як і слід було очікувати, невдалими і на теоретичному, і на практичному рівнях. Це, зазначає О. Кісь, спричинило прискорення процесу увиразнення та уточнення ідеологічних преференцій окремих жіночих груп, а відтак дало поштовх до певної спеціалізації українського жіночого руху. Проте навіть ті жіночі організації, чиї цілі та діяльність насправді відповідають феміністським стратегіям суспільних змін, і досі не готові визнати себе феміністичними. Це можна пояснити необізнаністю жінок-активісток з основами феміністської теорії і практики, яка не дає змоги їм переконливо спростовувати хибні уявлення і стереотипи. Тому й феміністський дискурс залишається маргінальним і в суспільстві, і в політиці. Українській жінці, зазначає дослідниця, нав'язано «особливу місію» в долі Української держави, нації і сім'ї. Місію, що означає відповідальність за цю долю. І за недолю. Завищені суспільні очікування щодо жіноцтва і фатальні невдачі української нації впродовж століть історії неминуче спричиняють «комплекс провини» і фрустрацію у тієї самої «слабкої та прекрасної» частини українського суспільства, на яку було покладено «місію» Берегині. Одна з найбільш згубних, деструктивних ідей, яку протягом століть навіювано українцям, - це ідея жертовності, яка засадничо несумісна з феміністичним (навіть просто демократичним) дискурсом, бо позбавляє жінку права на себе, на своє власне тіло, особистість, інтелект, здібності. Небезпека, що чатує на прихильниць Берегині, полягає у створенні та підтримці ілюзії про особливе і високе становище української жінки. Для жінок матріархальний міф - то ідейний наркотик, самообман, спосіб утечі від жорстокої реальності (де жінка - зневажена, експлуатована, безправна, безмовна) у світ мрії (у якому весь український космос обертається навколо Берегині, що гордо стоїть на постаменті). Він істотно перешкоджає українському жіноцтву усвідомити власні проблеми й перспективи в суспільно-політичній сфері. Уся попередня історія України - це історія чоловіча. Матріархатний міф і Берегиня - яскраві тому приклади. Зняти «рожеві окуляри» з погляду на минуле жіноцтва - означає виразніше побачити сучасні проблеми жінок в Україні. Їх визнання є чи не найважливішим