Слід звернути увагу також на те, що на різних рівнях значною мірою політична комунікація становить сферу компетенції спеціалізованих установ і інститутів, до яких поряд із ЗМІ зараховуються урядові інформаційні агентства [4] . До цієї ж групи можна віднести не лише урядові, а й інші - неурядові й непартійні - інформаційно-аналітичні структури, діяльність яких пов'язана зі сферою політики. Зокрема - інформаційно -аналітичні структури наукових бібліотек.

Висвітлення ролі й місця інформаційно-аналітичних структур у системі політичної комунікації, їх можливостей у підвищенні її ефективності і становить мету даної публікації.

Проблеми політичної комунікації стали предметом дослідження багатьох зарубіжних і вітчизняних дослідників. Якщо звернутися до історії з арубіжних досліджень, то серед авторів, хто займався цією проблемою, слід назвати З. Бжезинського, П. Дракера, Д. Рисмена, М. Кастельса, М. Маклюена, Й. Масуду, М. Пората, Т. Стоуньєра, Д. Тапскотта, О. Тоффлера та ін. Російська наука в цій сфері представлена працями Р. Абдєєва, Н. Васильєвої, В. Вітковського, С. Дятлова, В. Іно- земцева, Б. Маркова, І. Мелюхіна, О. Сухарева. Проблеми функціонування засобів масової комунікації як політичного інституту представлені в працях Є. Беккера, Л. Войтасика, К. Гаджиєва, М. Грачова, Б. Грушина, Я. Засурського, Г. Почепцова, Д. Уілхелма, Д. Уебстера та інших авторів. Серед вітчизняних дослідників виокремлюються праці В. Недбая, В. Бебика, О. Зернецької та ін [5, 6, 7].

Політична комунікація є своєрідним соціально-інформаційним полем політики, що поєднує всі компоненти політичної сфери суспільства та структурує політичну діяльність [8]. Отже, розгляд феномену політичної комунікації має здійснюватись із позицій системного підходу до політики, у контексті теорій політичної системи, і в першу чергу вже класичних моделей політичних систем Д. Істона, Г. Алмонда і К. Дойча.

Відповідно до запропонованих цими дослідниками концепцій, політична система - це сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих політичних елементів, що перебуває в постійному зв'язку з зовнішнім середовищем, відчуває його вплив і сама здійснює вплив на нього. Виходячи з цього, гармонізація функціонування окремих елементів політичної системи, так само, як і її ефективний розвиток, адаптація до зміни умов і змінювання умов зовнішнього середовища неможливі без своєчасного ефективного реагування наінформаційні імпульси, що надходять у систему ззовні - на вході, їх переробки і надсилання вироблених інформаційних імпульсів на виході із системи. Отже, політична комунікація - невід'ємна складова цих моделей. Через використання прямих і зворотних зв'язків вона на різних рівнях поєднує процеси соціального середовища, функціонування та діяльність політичних інститутів і владних центрів.

Американський політолог К. Дойч узагалі визначив політичну систему як мережу комунікацій та інформаційних потоків. Він також акцентував роль уряду як суб'єкта державного управління, що шляхом регулювання комунікативних взаємодій між різними блоками всередині політичної системи, а також між зовнішнім середовищем та політичною системою мобілізує останню.

Уряд розглядається як структура прийняття рішень на підставі різних потоків інформації. Ззовні чи із самої системи надходить інформація, що приймається структурами-«приймачами». На цьому рівні відбувається відбір та первинна обробка інформації, яка після цього аналізується, систематизується, структурується, творчо переосмислюється блоком «пам'яті і цінностей». Саме тут здійснюється порівняння нової інформації з попередньо накопиченою, перевіреною досвідом, з тими ідеями, цінностями і цілями, що вироблені даним соціумом і домінують у ньому. Опрацьована таким чином інформація стає базою для прийняття потрібних рішень, «центром прийняття рішень» . Ухвалене рішення у вигляді указу, розпорядження, інструкції тощо надходить до виконання структурам-«виконавцям». Цю схему можна назвати великим колом циркуляції інформації, або великим колом політичної комунікації.

Існує й мале коло політичної комунікації. Адже інформаційні повідомлення надходять до структур- «приймачів» не лише з зовнішнього середовища, а й від «виконавців». Ідеться в першу чергу про інформацію, що стосується реалізації прийнятих рішень, ефективності здійснених кроків із зміни ситуації, результативності обраної політики. Така інформація, поряд з тією, що надходить у систему ззовні, стає вхідною інформацією, а отже - потребує обробки, після чого коло повторюється.

Таким чином, уряд діє як кібернетична структура: він самостійно ухвалює рішення на підставі інформації про зовнішнє середовище і про стан політичної системи.

До цього варто додати, що ефективність урядових рішень, можливість їх потенційної реалізації значною мірою залежать від ступеня підтримки уряду суспільством, від оцінок громадськістю його дій і політики. Формування ж громадської думки відбувається шляхом поєднання, з одного боку, свідомих цілеспрямованих комунікативних впливів на суспільство з боку уряду, а з іншого - політичної комунікації всередині самого суспільства, між його окремими структурами, групами і навіть індивідами.

Розглянуті моделі політичних систем дають підстави для висновку про важливу роль інформаційно-комунікаційної взаємодії. Очевидно, що, за аналогією з живим організмом, система політичної комунікації може розглядатись як кровоносна система живого організму, яка має пронизувати

його повністю, забезпечуючи вільне надходження потрібних речовин до кожного його куточка. Так само система політичної комунікації має бути розгалуженою, багаторівневою,