Комунікація має яскраво виражену ієрархічну структуру засобів комунікативного процесу: семантема, повідомлення, текст, спеціалізована культурно-семантична підсистема (галузь знань чи діяльності в її інформаційному аспекті), локальна культурно-семантична система (етнічна культура, національна мова), глобальна (міжнародна) семантична система (інтернаціональна спеціалізована мова) та ін. Вона є явищем системного порядку.

Сучасна інформаційна комунікація не викликає ні трансцендентної, ні іманентної чуттєвості, бо, сприймаючи таку велику кількість інформації, людина не має часу рефлексувати. Сьогодні створена нова, віртуальна реальність, що передбачає і віртуальну людину.

Проблема комунікації була найширше опрацьована в межах наукознавства, де кількісно та якісно досліджені такі форми комунікації, як публікація, дискусія, інтелектуальний вплив тощо. Наукова комунікація є функціональною підсистемою в межах системи руху наукової інформації (спілкування членів одного колективу для отримання нових знань, співавторство, популяризація, практичне використання знань шляхом їх передачі прикладній сфері).

Комунікація в науці - це специфічний тип міжособистісних відносин, де отримання нового знання є не можливістю, а обов'язковою умовою. Це інструмент, за допомогою якого відбувається взаємодія мовців. Беручи до уваги те, що знання - надзвичайно широке поле для вивчення, спробуємо дослідити особливості комунікації як інструменту поширення інформації.

Щоб зрозуміти, що таке інформація і чому вона відіграє таку роль у сучасну епоху, порібно чітко розрізняти комунікацію, повідомлення (чи послання) та інтерпретацію (чи сприйняття). Повідомлення (message) - це «річ», тобто продукт інтелектуальної діяльності людини, що передається; інтерпретація - це «думка», тобто значення, яке набувається; комунікація - це лише операція передачі, трансляції. Але в сучасному суспільстві саме ця операція трансляції - визначаюча, домінуюча ланка в тріаді повідомлення - комунікація - інтерпретація. Тиражування інтелектуального продукту, передача відомостей про нього шляхом друкованих видань, телеграфу, радіо, телебачення, лекцій і семінарів у межах системи загальної освіти, а тепер ще й мережі Інтернет - ось що особливим чином відрізняє сучасне суспільство як інформаційне. І під словом «інформація» ховається саме комунікація, а не знання. Сьогодні більш поінформована людина - це не та, що більше знає, а та, яка бере участь у більшій кількості комунікацій.

Величезна технічна, економічна, політична, культурна роль інформації пояснюється саме тим, що вона не змістовна («знання») і не предметна («продукт»). Інформація операційна. Інформація слугує обґрунтуванням/ виправданням дій. Тому вона настільки необхідна сучасній людині, цінна для неї, впливає на неї. Тому в сучасному суспільстві інформація - це ідол.

Тільки як комунікація, а не як знання чи предмет, інформація здатна викликати нові операції. Люди діють, використовуючи інформацію, а комунікативні потоки не лише не поглинаються як ресурс діяльності, а навпаки - примножуються і пришвидшуються. Це відбувається тому, що інформація не стільки ресурс, скільки стимул (мотив) діяльності.

Отже, інформація - це комунікація, операція трансляції символів, що закликає до дії. До якої ж дії закликає наукова комунікація? До отримання, аналізу та синтезу наукових знань, співпраці та створення нової наукової концепції. «Операційним критерієм при виділенні комунікаційної підсистеми з цілісної науково-інформаційної системи є взаємодія вчених, яка набуває різноманітних форм: спілкування для одержання інформації, співробітництво в дослідженні, співавторство, взаємини науковців при передаванні інформації тощо» [3, с. 401-407].

Сьогодні ж наукова комунікація перетворюється з інтерперсональної (міжособистісної) в інтраперсональну (між індивідом та електронним засобом передавання інформації). Крім того, з безпосередньої вона переходить у площину опосередкованої.

Віртуальна наукова комунікація переважно є неформальною, тобто не передбачає появи опублікованих документів наукової інформації. Вона практично завжди є міжособовою, тобто адресована певній особі. І лише в деяких випадках наукова комунікація є безособовою (рукописи, тези). Хоча таке розрізнення є недосконалим, адже точно виокремити безособову комунікацію з міжособової ми не можемо [7].

Ще одна характеристика комунікативного акту між науковцями у віртуальній реальності - поділ на «заплановану» та «незаплановану» комунікацію. Науковець може шукати потрібну для себе інформацію, свідомо звертаючись до конкретних джерел (науковців, що досліджують схожу тему), що є зразком запланованої комунікації, або ж отримати важливе для себе повідомлення під час розмови з колегою, що досліджує зовсім іншу проблему (незапланована, спонтанна комунікація).

Успішне проведення наукового дослідження залежить значною мірою від того, наскільки швидко він отримає інформацію про найновіші літературні надходження та про стан справ у сфері досліджень його проблеми. Можливість завжди бути в центрі подій, забезпечена головним чином завдяки технічним засобам передавання інформації, забезпечує повноцінну дослідницьку діяльність і швидкий рух уперед.

За допомогою комп'ютерних технологій створюється новий тип наукового співтовариства [4] - віртуальний, у якому науковці можуть ніколи не бачити один одного, але спільно працювати над однією проблемою.

У даному контексті виникає проблема міжособистісних зв'язків. Здавалось би, мета виконана і спільну наукову діяльність розпочато, але що відбувається у відносинах між людьми? У процесі пошуку особи зі схожими тематичними інтересами ініціатор спілкування розпочинає комунікацію з кількома або й з багатьма колегами, аби знайти того (тих), з ким він буде співпрацювати. На цьому етапі відбувається тотальне знеособлювання особистості, адже комунікація спрямована не на когось одного, а на загал. Сутність особистості не має значення, адже шукається не друг, а колега. Практично однотипні повідомлення, що надсилаються, є просто стандартним набором кодів. Пізніше, коли науковці визначаються з колом