Право інтелектуальної власності за людиною, що створила винахід, закріплено у Конституції України у статтях 41 і 54. У цих статтях Конституції сказано, що "кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності" і що "громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, інших авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності; кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом" [11]. Слід звернути особливу увагу на слова "за винятком" в останньому реченні статті 45. Отже, Конституція передбачає безумовну передачу права на інтелектуальний продукт іншої особи (юридичної - роботодавцю, державі) у виключних, виняткових випадках, а не у переважній практиці. Основною формою такої умови має бути контракт (угода) між працівником та роботодавцем.

Статтею 429 Цивільного Кодексу України (частиною другою) передбачено, що "Майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором" [17]. Тут знову ж таки підкреслюється, що майнові права на інноваційний продукт належать працівникові і роботодавцю у першу чергу спільно, навіть якщо це не встановлено договором між ними.

Проте, відповідно до Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" право на отримання патенту має винахідник або роботодавець, якщо винахід (корисну модель або промисловий зв'язок) створено у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи дорученням роботодавця або з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва і обладнання роботодавця [5]. Фактично ця норма Закону означає, що у 72% право на одержання патенту має роботодавець винахідника [15, с. 321]. Не змінює цього стану й норма Закону, яка передбачає надання права на одержання патенту на службовий винахід його автору, якщо це передбачено трудовим договором (контрактом). Як правило, при прийомі на роботу, пов'язану з виконанням науково-дослідних, дослідно- конструкторських та експериментальних робіт, індивідуальні контракти не укладаються, а існує так званий колективний договір, який у питаннях інтелектуальної власності посилається на відповідний Закон України.

Винахідник зобов'язаний подати роботодавцю письмове повідомлення про створений ним службовий винахід з відповідними документами, що розкривають суть винаходу достатньо ясно і повно. Роботодавець повинен протягом чотирьох місяців від дати одержання від винахідника повідомлення подати заявку на одержання патенту чи передати право на його одержання іншій особі або прийняти рішення про збереження службового винаходу як конфіденційної інформації. Якщо роботодавець не подає заявку у встановлений термін, право на одержання патенту на службовий винахід переходить до винахідника або його правонаступника. Патентне законодавство України передбачає укладання роботодавцем договору щодо розміру та умов виплати винахіднику винагороди відповідно до економічної цінності винаходу і(або) іншої вигоди, яка може бути одержана роботодавцем лише після згаданого повідомлення, що ставить винахідника у завідомо не рівні умови при укладанні такого договору.

Підзаконні акти передбачають використання запатентованих громадянином винаходу, корисної моделі, зареєстрованої топографії мікросхеми і без згоди правовласника, але з виплатою йому компенсації, звичайно ж, на умовах роботодавця або й без неї, якщо автор на це не погоджується. Установлений Законом порядок призводить до того, що на практиці права винахідників часто порушуються, а запропонований розмір винагороди винахіднику є занадто малим порівняно з доходом, одержаним роботодавцем або третіми особами від використання інноваційного продукту.

Визначений таким чином нашим законодавством правовий статус службового винаходу активно критикують у літературі (зокрема [1]), на наукових і науково-практичних конференціях та у листах, які надходять до центральних органів державної влади як від винахідників, так і їх роботодавців. Це вказує на те, що правове врегулювання відносин власності на інноваційний продукт і практика розподілу доходів від його реалізації у нашому законодавстві все ще є досить недосконалими.

Найбільш продуктивним шляхом розв' язання проблеми персоніфікації (розподілу) прав власності на інноваційний продукт, на наш погляд, може бути застосування теорії рідкості економічних ресурсів. Базисні положення цієї теорії містять концепцію кількісного співвиміру витрат різних за формою економічних ресурсів у процесі створення інноваційного продукту та граничної корисності при його оцінці у рамках ринкових відносин.

Взаємозв'язок ресурсів ускладнює визначення вкладу кожного ресурсу у створення інноваційного продукту, що породжує проблему індивідуалізації прав власності суб'єктів інноваційної діяльності. Якщо по відношенню до одних ресурсів (матеріальних, фінансових, виконавчої праці) можна з певною точністю визначити кількість та якість витрачених ресурсів, то по відношенню до таких ресурсів, як витрати розумової праці, знання, підприємницькі здібності, неможливе застосування точних вимірювачей. Проте саме ці ресурси є найбільш рідкими з економічної точки зору. Тому при захисті прав на інноваційний продукт суспільство має віддати перевагу власникам найбільш рідких ресурсів, які мають найвищий рівень граничної продуктивності, а значить вимагають найбільш ефективного використання. Власники цих ресурсів мають отримувати конкурентні переваги, що дасть можливість із найбільшою ефективністю реалізовувати своє право на інтелектуальну власність.

В економічній теорії погляди щодо персоніфікації прав власності на інноваційний продукт не однозначні. Аналіз наукових публікацій з цього питання дає підстави виділити дві точки зору.