Перша - це прихильники традиційних формально-юридичних поглядів, згідно з якими не- майнові права (право авторства і деякі інші права, що з нього випливають) належать людині, яка є творцем інтелектуальної власності, на основі якої створено інноваційний продукт, а майнові права (право володіти та розпоряджатися) належать роботодавцю (суб'єкту господарювання або державі), якщо інноваційний продукт створено у зв'язку з виконанням службових обо- в' язків чи дорученням роботодавця або з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва і обладнання роботодавця [16]. У цих поглядах легко помітити їх слабку позицію. Справа у тому, що найманий працівник, який створив інноваційний продукт, також використовував власний досвід і виробничі знання. Тому доцільно, на наш погляд, при персоніфікації прав власності на інноваційний продукт враховувати не лише ресурси, витрачені роботодавцем, а й ресурси, що витрачені інноватором.
З іншого боку, якщо мати на увазі заробітну плату як форму оплати використаного досвіду і виробничих знань найманого працівника, а саме ці чинники є товаром у трудових відносинах, то вони не тотожні створеному інноваційному продукту. Якщо розглядати заробітну плату як форму оплати підприємницьких здібностей у створенні інноваційного продукту, тобто потенційної можливості виникнення нового товару у результаті інтелектуальної діяльності, то ці відносини мають оформлюватися спеціальним контрактом, в якому передбачаються умови розподілу або передачі прав власності на даний продукт.
Прихильники другої точки зору зв' язують персоніфікацію прав власності на інноваційний продукт із структурою власності на засоби праці, що застосовуються у конкретній інноваційної діяльності [12]. Такий підхід є виправданим для тих інновацій, які не засновуються на власних інтелектуальних розробках, а передбачають придбання ліцензій або не використовують захищеної законом інтелектуальної власності. Що ж стосується прав власності автора на інноваційний продукт, то вони у даній концепції розподілу взагалі не враховані, а передбачаються, безумовно, переданими роботодавцю з відшкодуванням певної компенсації працівнику. Ця точка зору найчастіше обгрунтовується тим, що "усередині" окремого інноваційного підприємства ринкові товарно-грошові відносини не розвинені повною мірою. А відтак, не можуть бути виміряні витрати інтелектуальної праці і співс- тавленні з витратами інших засобів праці.
По відношенню до тих інновацій, у яких результати інтелектуальної праці найманих працівників складають їх основу, структура суб' єк- тів власності на інноваційний продукт, на нашу думку, зумовлюється структурою витрат економічних ресурсів, що використовуються у процесі його створення. Людина, інтелектуальною працею якої створено інноваційний продукт, - первісний суб'єкт власності на цей продукт, неодмінний учасник її об'єкта. Вторинними учасниками можуть бути інші суб'єкти господарювання - роботодавець, інші фізичні і юридичні особи, держава.
На стадії розподілу інноваційний продукт, що створений з використанням різних економічних ресурсів, у тому числі знань, досвіду, підприємницьких здібностей, привласнюється його автором лише частково. Решта інноваційного продукту привласнюється власником використаних засобів праці. Проте будь-який розподіл інноваційного продукту на цій стадії є номінальним. Реальним він стає лише на стадії обміну, оскільки саме тут отримується і розподіляється поміж власників доходів від реалізації інноваційного продукту. Таким чином, процес привласнення інноваційного продукту виступає як сукупність процесів придбання-відчудження, що реалізуються на стадії обміну. Економічним результатом реалізації інноваційного продукту є чистий прибуток. Саме розподіл чистого прибутку між інноватором та його роботодавцем є тим економічним чинником, що зумовлює мотивацію інноваційної діяльності. На рис. 2. наведено запропонований механізм розподілу чистого прибутку від реалізації інноваційного продукту.
Надання права автору на інтелектуальну власність у складі інноваційного продукту зумовлює важливість проблеми об'єктивних критеріїв і взаємовигідних нормативів розподілу чистого прибутку від використання результату інноваційної діяльності поміж усіма суб'єктами, що беруть участь у створенні цього продукту. Існуюча система розподілу доходів, їх диференціація в нашій країні склалися без врахування того факту, що інтелектуальна праця й підприємницькі здібності створювати інноваційний продукт є особливо рідким чинником виробництва.
Висновки і пропозиції. Забезпечення балансу інтересів усіх суб'єктів правовідносин (авторів, роботодавців, промислових підприємств, держави) у процесі створення правової охорони та використання інновацій стає у теперішній час однією з найвагоміших складових розвитку інтелектуального бізнесу. У всьому світі вдосконалюється законодавче, економічне й організаційне забезпечення цього процесу, яке завжди зумовлено національними особливостями та об'єктивним станом й умовами розвитку інноваційної сфери.
В умовах перехідної економіки правові відносини між найманим працівником і роботодавцем ще не охоплюють повною мірою економічного результату від використання інноваційного продукту, що зумовлює, на наш погляд, доцільність надання права на об'єкти інтелектуальної власності промислового призначення, створені при виконанні службових обов' язків, їх автору (працівнику).
Особливу увагу у реалізації державної інноваційної політики слід звернути на заходи, що спрямовані на активізацію інноваційної діяльності та комерціалізацію її результатів, а саме:
- врегулювання у Законах України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" і "Про охорону прав на промислові зразки" відносин найманого працівника як автора інновацій і його роботодавця відповідно до статей 41 і 45 Конституції України. Доповнення згаданих законів положенням про обов' язковість укладання контракту (угоди) між роботодавцем і найманим працівником, робота якого пов' язана із створенням об' єктів інтелектуальної власності, та про розподіл чистого прибутку від реалізації (використання) інноваційного продукту до прийому такого працівника на роботу;
підготовка та внесення на розгляд Верховної Ради України законопроекту "Про оцінку інтелектуальної власності в Україні"; затвердження Кабінетом Міністрів України Національного стандарту