Традиційним для нашого суспільства був і залишається високий рівень освіти жінок. Вищу або середню освіту в Україні має кожна друга працююча жінка, тоді як серед чоловіків - менш як 40%. Водночас маючи загалом досить високий рівень фахової освіти, українські жінки значно менше від чоловіків використовують можливість підвищення кваліфікації, що, безумовно, знижує їхню

конкурентоспроможність на ринку праці. Це пов' язано передовсім з виконанням сімейних обов'язків. Тяжкі умови праці жінки на селі, ненормований робочий день негативно позначаються на її здоров'ї і не залишають їй достатнього часу для сім'ї і виховання дітей [12, с. 2].

Українська жінка, крім роботи, яка приносить гроші, виконує також так звану неоплачувану роботу: закупівлю продуктів, приготування їжі, прання, прибирання, ремонт одягу, догляд за дітьми, хворими тощо. Крім того, є такі категорії жінок, які щодня у свій вільний час працюють на власних городах та присадибних ділянках, виробляють у домашніх умовах товари на продаж (починаючи з продуктів харчування і закінчуючи одягом), займаються дрібною торгівлею, беруть участь у підприємницькій діяльності своїх чоловіків, ведуть для них бухгалтерський облік тощо [9, с. 78]. Жінка витрачає на хатню роботу 3 години на день у будні та 5-6 годин у вихідні дні. Жінка в середньому зайнята різними видами робіт на 25% більше часу, ніж чоловік [7, с. 7]. Отож жінку можна назвати неоплачуваним сімейним робітником.

Ще одна проблема - фактичне обмеження прав жінок щодо зайняття керівних посад. Незважаючи на те, що серед працюючих, вищу і середню спеціальну освіту, як вже зазначалось вище, мають 43% українок, а серед чоловіків лише 35%, управлінська піраміда у нас виглядає так: чим вищі посади, тим менше там представниць прекрасної статі. Тому з-поміж останніх лише 47% тією чи іншою мірою задоволені своїм становищем у суспільстві, тоді як серед чоловіків - 52% [10, с. 2].

Таке прийняття ієрархії ринку праці, де чоловіки зверху, може вважатися формою самообмеження з боку жінок, яка полягає в основі готовності згоди з погано оплачуваною низькостатусною роботою, в кінцевому рахунку підкреслюючи підопічну позицію. Більш того, оскільки перший крок мобілізації біля будь-якої проблеми - почуття незадоволеності, є мало шансів на виникнення якогось колективного визову такому порядку. Більшість українських жінок не вважають перевагу чоловіків в сфері праці фундаментально несправедливою [2, с. 68].

Вся біда українських жінок полягає в тому, що вони звикли грати другопланову роль у суспільстві. Внаслідок прийняття традиційного гендерного розподілу праці, жінки вважають своє підопічне становище на роботі частиною природнього порядку речей. Тим не менш робота досить важлива для почуття ідентифікації жінок. Вона дає їм почуття власної запитаності, значущності, необхідності і суспільної користі, слугуючи джерелом спілкування і підтримки, навіть коли сама робота неприємна і приносить мало задоволення [2, с. 65].

На сьогодні склалися в українському суспільстві і специфічні види жіночої зайнятості. Серед них найперше місце, безумовно, належить досить новій для українців сфері масової зайнятості - проституції, особливо ж закордонній. Щоправда, вже й тут починає виникати "чоловіча конкуренція". У пресі безліч статей про зайнятість українських чоловіків у секс- бізнесі. Але справжньої конкуренції жінкам у цій "сфері діяльності" така чоловіча спеціалізація не становить, оскільки задовольняється попит на секс-послуги багатих дам та бізнес-леді чи гомосексуалістів [3, с. 73].

Отож жінки найбільше реалізують свою трудову активність і заробляють гроші в найменш пристижній і найважчій за умовами праці сфері. Вони практично відсутні у підприємстві, яке є сферою, де набувається досвід належної конкурентоспроможності, умовою створення капіталу і відповідного іміджу.

Отже, становище української жінки на ринку праці визначається: набагато вищими витратами робочого часу в разрахунку на одну жінку, ніж на чоловіка, з врахуванням усіх форм зайнятості, зокрема неоплачуваної; прискореними масштабами вивільнення жінок з підприємств та організацій; набагато більшим навантаженням на одну жіночу вакансію порівняно з чоловічим показником; ускладненням процесу працевлаштування жінок; обмеженими можливостями кар'єрного просування; збереження високої питомої ваги жінок, які працюють у невідповідних санітарно- гігієнічним нормам умовах.

Зрозуміло, такий стан речей негативно позначається як на матеріальному становищі жінок, так і на їх фізичному та соціально- психологічному самопочутті. За таких умов, як свідчать спеціальні дослідження, дві тритини жінок перебуває у стані емоційної напруги та психологічного дискомфорту [7, с. 7].

Автор статті говорячи про реалії сьогодення не може не підійти до цієї проблеми з правової точки зору. Якщо розглянути вирішення проблеми зайнятості в Україні на законадавчому рівні, то не можна сказати, що тут є істотні недоліки. У порівнянні з реальним станом речей, який є в Україні в сфері зайнятості, „паперовий стан" примушує нас сприймати обставини більш позитивно. В Україні прийняті демократичні закони, які повинні захищати жінок на ринку праці. Але, як завжди, у більшості наших законів не існує практичного втілення. Наприклад, є так званий закон „Про зайнятість населення", ним передбачено додаткові гарантії зайнятості окремим категоріям громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. До цієї категорії, зокрема, віднесені: жінки, які мають дітей до 6 років, одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років