мають виражену мотивацію на успіх у соціально-трудовій та економічній сферах. У той же час слід погодитися з думкою про те, що наразі існує щонайменше три різновиди проектів зайнятості й способів їх реалізації. По-перше, формуються такі способи проектів зайнятості, коли активні дії стають нормою економічної (трудової) поведінки. Найбільш характерні вони для нових приватних підприємств, орієнтованих на максимізацію праці заради високого заробітку, і для безробітних. По-друге, одночасно продовжують існувати і активно відтворюються способи проектування ґарантованої зайнятості, що втілюється в орієнтаціях на «старих» роботодавців і в уході в сім'ю та в домашнє господарювання. По-третє, те, як реалізуються проекти зайнятості, визначається наявною структурою і доступністю робочих місць, а також системою неформальних правил і процедур, що реґулюють економічні та трудові відносини в конкретному місці і часі [16, с. 190-192].
Зазначимо, що проблему інституційного розвитку будь-якого існуючого суспільства ускладнює феномен неформальної економіки, яку описують за допомогою численних кліше, як-то: неформальна, експолярна, тіньова, підпільна, незареєстрована, традиційна, туземна, сімейна, маргінальна, чорна, сіра, друга, третя, люмпен-буржуазна тощо [16, с. 13]. Пострадянські країни в умовах трансформації суспільних відносин зітнулися з тіньовою економічною і трудовою активністю, яка поступово набула сталих форм. Складаються тіньові інститути, витіснення яких легальним шляхом стає нагальним завданням урядів. Л.Я. Косалс і Р.В. Ривкіна умовно виділяють дві групи нових тіньових інститутів [5, с. 13-21]. До першої вони відносять такі інститути, які виникли в тих чи тих легальних структурах, а саме: тіньове виробництво окремих видів продукції (наприклад, алкогольних напоїв, золота); тіньовий збут продукції; нецільове використання бюджетних коштів; тіньові доходи, в т. ч. заробітна платня; тіньовий відтік капіталу; тіньове інвестування; тіньова зайнятість; тіньові експортно-імпортні операції; тіньова оплата послуг чиновників, корупція. Другу групу тіньових інститутів складають ті, які виникають на «чистому» місці і які отримали специфічні назви: «криша», «рекет», «наїзд», «відкат» та ін. До негативних наслідків інституціоналізації тіньової економіки зазвичай відносять такі: тіньова економіка стримує конкуренцію, панує «бізнес для своїх»; тіньові правила ведення бізнесу обмежують зв'язки країни із зовнішнім світом; тіньова економіка формує подвійну мораль і невизначеність економічних, а також і соціальних норм поведінки. Нарешті, так звана позалегальність має цілу низку негативних проявів, серед яких дослідники особливо наголошують на наступному: підвищення податків на легальну діяльність; вимоги економічних привілей і податкових пільг; обмеження конкуренції; зниження ефективності легального сектора. Ці прояви Е. Де Сото назвав наслідками порочного кола позалегальності [16, с. 795].
Поширення у пострадянських суспільствах системи неправових соціальних практик (особливо неправових трудових практик) викликає особливе занепокоєння фахівців, які вбачають у цьому процесі загрозу успішній соціальній трансформації [3, с. 205-256]. Наявність значного за вагою та впливом неформального сектора економіки може гальмувати економічний розвиток випереджального типу, а також неоднозначно впливати на якісні параметри соціально-економічного розвитку. Тому так актуально на державному рівні запроваджувати заходи для інституціоналізації легальних економічних практик. У той же час слід погодитися з думкою про те, що «як би глибоко не проникало державне втручання в ринкову економіку, воно не змінює її природи. Врешті-решт, держава діє як суб'єкт ринку і гарант приватної власності. В неринкових же економіках, навпаки. Навіть при зменшенні обсягів державної власності держава здійснює визначний вплив на хід економічного розвитку і продовжує залишатися основним учасником і актором економічного процесу» [4, с. 66]. Додамо, що при цьому державна політика спрямована не тільки на економічне зростання, але й на підвищення рівня життя населення як умову соціальної стабільності, без чого на сталий розвиток економічної системи навряд чи варто сподіватися.
Неправові трудові практики зазвичай визначають як сукупність усталених і масових соціальних взаємодій, пов'язаних із порушенням легітимних (визнаних більшістю членів суспільства) законів та інших формально-юридичних норм, а також укорінених у культурі правових традицій, котрі регулюють відносини праці й зайнятості громадян. Що сприяє виникненню неправових трудових практик? По-перше, діючі формально-юридичні й соціально-культурні норми (закони, укази, постанови), які: а) не охоплюють значної частини правових відносин; б) можуть суперечити один одному; в) виводять із правового простору нові прогресивні починання; г) розходяться з нормами, укоріненими в національній культурі, і тому розглядаються населенням як несправедливі, нелігітимні. По-друге, суб'єктивне ставлення громадян до юридичних норм, розмитість правового поля, яке покликане регулювати сферу соціально- трудових відносин. Проблемні питання, пов'язані з соціологічним вивченням неправових трудових практик, ми зводимо до наступних: Чому в сучасних умовах різні категорії працюючого населення України включаються в неправові трудові практики? Скільки таких, хто робить це добровільно і тих, кого змушує це робити відсутність законних способів адаптації до ринкових умов? Хто виграє, а хто - програє від занурення в неправовий трудовий простір?
Слід при цьому мати на увазі, що «правила поведінки, система поведінкових координат, поняття про те, що таке добре і що таке погано, в умовах стабільності й нестабільності суттєво відрізняються» [10, с. 98]. Чи не є це однією з причин поширення неправових трудових практик в умовах кризи, коли система управління персоналом теж переходить в режим нестабільності?
Висновки. Від невтручання у сферу соціально- трудових відносин держави, уряди, менеджмент організацій у наш час переходять до цілеспрямованої соціальної політики, яка визначає пріоритети в управлінні персоналом.
По-перше, влада не повинна блокувати