Єдину причину інфляції М. Фрідмен бачить у вищих темпах зростання номінальної грошової маси порівняно з темпами зростання реального ВНП. Зміна обсягу грошової маси здатна вплинути на динаміку реальних показників (темпи зростання виробництва, рівень зайнятості тощо) тільки короткотерміново— на 6—8 місяців, після чого значення показників повертається до початкового рівноважного рівня. На механізм інфляції помітно впливають очікування господарських суб'єктів, сформовані з урахуванням минулого інфляційного досвіду.

М. Фрідмен вважає, що в довготерміновому періоді прямої залежності між рівнем безробіття та інфляції не існує, тому що з часом господарські суб'єкти оцінюють свої доходи не в номінальних, а в реальних одиницях. їх цікавить купівельна спроможність зарплати, а не кількість отриманих грошових знаків. Отже, якщо інфляцію правильно передбачити, то її дестабілізуючу дію можна звести до нуля. Аргументуючи це положення, вчений запроваджує поняття "природний рівень безробіття". Він відповідає реальному стану ринків товарів і праці, включаючи їх недосконалість, витрати на збір інформації про вакансії, витрати мобільності. Зменшує його усунення перешкод на ринку праці, а підвищує — введення додаткових "непорозумінь".

Третій етап (70-ті роки XX ст.) — формування теорії номінального доходу і пояснення впливу грошей на основні економічні параметри ("передавальний механізм"). У межах свого аналізу М. Фрідмен досліджує природу швидкості обігу грошової маси та механізм впливу грошової маси на рівень цін і номінального доходу. Вчений розглядає попит на гроші (за аналогією з попитом на інші блага) як залежний від таких основних факторів: величина сукупного капіталу, дохідність кожного виду вкладення капіталу, уподобання і переваги споживачів. На відміну від І. Фішера, який вважав гроші засобом обігу і платежу, М. Фрідмен розглядає їх як капітальний актив. Капітал може набувати різних форм (наприклад, вкладення в акції, облігації, людський капітал тощо). Вчений передбачає, що кожний споживач, який має певну кількість грошей, формує так званий портфель активів, тобто інвестує свої засоби в різні види активів. На відміну від Кейнса, який аналізував портфель, сформований з двох активів — готівки та облігацій, Фрідмен включає до нього акції, фізичний і людський капітали. Отже, попит на реальні грошові залишки залежатиме від реальної дохідності кожного з цих активів і М. Фрідмен доводить це математично, доходячи висновку, що функціональний зв'язок між попитом на гроші і змінними, які його визначають, є "вищою мірою стабільним".

Хоча вчений вводить у свою модель рівняння норми відсотка, її зміни він вважає побічними і тимчасовими, оскільки відсоткова ставка швидко повертається на первісний рівноважний рівень. Він переконаний, що зміна норми відсотка не впливає на динаміку грошової маси, а тому саме грошова політика в довгостроковому періоді є пріоритетною порівняно з іншими формами державного регулювання.

Очевидно, що нове вчення ґрунтується на саморегулюючій системі. Приватне підприємництво, на думку М. Фрідмена, здатне вивести з кризового стану економіку, забезпечити її піднесення і відповідну зайнятість населення. Учений пропонує підтримувати темп приросту грошової маси на рівні 3— 5 відсотків у рік незалежно від стану кон'юнктури (враховуючи середні темпи зростання ВНП США за кілька років, за якими встановлюється максимально можливий рівень національної економіки), оскільки в протилежному випадку порушується механізм приватного підприємництва, настає криза, розгортаються інфляційні процеси.

М. Фрідмен — послідовний прихильник максимальної економічної свободи: між свободою підприємництва і свободою суспільства, на його думку, існує внутрішній зв'язок. Він переконаний, що тільки за вільного підприємництва можна досягти політичної свободи, економічної ефективності та рівності. Економічна свобода, наголошує вчений, невіддільна від ринкової системи, але вона не обмежується лише економічними явищами, а є гнучкою системою, яка постійно розвивається і пронизує практично всі сфери суспільних відносин.

Економіст не поділяє ідею державного регулювання, а чільне місце відводить чистій конкуренції, яка повинна охоплювати навіть освіту та інші галузі соціальної сфери. Втручання держави виправдане лише тоді, коли ринок не може впоратися із завданням (наприклад, забезпечення обороноздатності) або дія ринкових сил здатна завдати шкоди третім особам.

Складовою антиінфляційної політики та політики регулювання економічного зростання М. Фрідмен назвав індексацію різних доходів та платежів* Оскільки, на його переконання, суспільство приречене на інфляцію, потрібно задіяти систему, яка захистить від інфляції знедолених осіб, котрі найбільше від неї потерпають. Однією з переваг індексації є зменшення прибутків, які приносить інфляція тим, хто вміє з неї отримувати дохід, передусім самим урядам.

Появу нового вчення негативно сприйняли академічні кола. Зокрема, кількісну теорію грошей, на якій ґрунтується монетарна теорія циклу, Мюрдаль назвав "грубою", нехтуючою багатьма економічними факторами, а тому неправильною. Хікс зауважив, що сучасні проблеми мають не лише грошовий характер і не можуть бути вирішені з допомогою монетарних методів.

Розроблені М. Фрідменом методи вирішення проблем кредитно-грошової політики використовував уряд М. Тетчер та ін. Проте не завжди застосування монетарних методів забезпечувало позитивний результат. їх намагався застосувати уряд Р. Ніксона в 1969—1970 рр., але через різке погіршення економічного становища їх реалізацію відклали. Вчений пояснив невдачі своєї програми недостатньою тривалістю її реалізації, непослідовністю адміністрації.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, передусім у теорію грошей, полягає у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної політики на розвиток економіки.

Теорія раціональних очікувань

Економісти давно з'ясували, що очікування людей (наприклад, щодо зарплати, цін) відіграють величезну роль у русі економіки. Але тривалий час не було переконливої теорії, що пояснила б, як формуються очікування.

Кейнсіанці не вводили очікування до своїх моделей, хоча у Кейнса йшлося про очікувану граничну ефективність капіталу. Монетаристи, зокрема М. Фрідмен, сформулювали теорію адаптивних очікувань. Вони виходили з того, що фірми коригують свої очікування (і дії), орієнтуючись на події минулого, тенденції та підтвердження або помилки попередніх прогнозів. У подібний спосіб оцінюють ймовірну ситуацію на ринках товарів, динаміку цін, зміни кон'юнктури. У таких судженнях закорінена теорія адаптивних очікувань, яка до початку 60-х років XX ст. домінувала в науці. Адаптивні очікування спираються на дещо звужену, обмежену оцінку; фірми використовують переважно минулий досвід, "траєкторії" у русі змінних параметрів.

Теорію раціональних очікувань запропонував Дж. Мут у статті "Раціональні очікування і теорія руху цін" (написана в 1959, опублікована в 1961). Але тоді ця наукова ідея не знайшла широкого визнання. Пізніше Р.-Е. Лукас доопрацював її і вперше застосував при дослідженні поведінки інвесторів і при моделюванні наслідків грошової політики.

Лукас Роберт Емерсон народився 15 вересня 1987 р. в м. Якіма (США). Закінчив Чиказький університет, де потім працював лектором економічного факультету. Був асистентом професора в університеті Карнегі-Меллона, де отримав звання доцента, а у 1970 р. — професора економіки. З 1975 р. — професор Чиказького університету, був заступником керівника економічного факультету, а у 1986—1988 рр. — очолював його. Співпрацював з авторитетними науковими виданнями, продовжував активну наукову діяльність.

Автор праць "Очікування і нейтральність грошей" (1972), "Рівноважна модель в економічному циклі" (1975), "Нариси з теорії економічного циклу" (1981), "Нова класична макроекономіка" (1984), "Модель ділових циклів" (1987), "Раціональні очікування і економічна практика" (1991, разом з Т. Сарджентом) та ін.

Обирався членом виконавчого комітету Американської економічної асоціації, а в 1987 р. — її віце-президентом, членом ради Американського економетричного товариства, а з 1991 р. — її другим віце-президентом. Член багатьох професійних та громадських організацій, входить до складу редколегій наукових журналів, член Американської академії мистецтв і наук, Національної академії наук США, почесний доктор Паризького університету та Афінського університету економіки і бізнесу.

Теорія раціональних очікувань розглядає реакцію учасників економічної діяльності на зміни кон'юнктури і на заходи економічної політики. На противагу адаптивним, раціональні очікування зорієнтовані більше на майбутнє, ніж на минуле. Р.-Б. Лукас виходить з того, що економічні суб'єкти не схильні пасивно очікувати змін економічного курсу. Спираючись на широку інформацію, вони передбачають імовірні наслідки грошово-кредитної та фінансово-бюджетної політики, приймають раціональні рішення, здатні врівноважити дії державних структур. Підприємці та домашні господарства не просто екстраполюють процеси і тенденції, а прагнуть осягнути суть і логіку тих, хто здійснює регулювання економіки. Вчений вважає, що не слід розглядати споживачів і підприємців лише як об'єкти макрорегулювання, оскільки у них є свої мізки, і очікування людей такі ж важливі для економіки, як економічна політика уряду. Найпростіший приклад — прогноз зростання інфляції прискорює таке зростання.

Раціональні очікування базуються на прогнозах — передбаченнях економічних подій. Оскільки при формуванні своїх очікувань економічні суб'єкти використовують доступну інформацію оптимально (раціонально), то й