Аналізуючи діяльність транснаціональних корпорацій на території приймаючих країн, можна виділити два типи поведінки: 1) "стратегічний інвестор"— вкладання значних коштів у створення нових виробничих потужностей, створення в країнах філіалів наукових парків, центрів, технополісів, у рамках яких відбувається становлення малих і середніх підприємств, створюються додаткові робочі місця на довгостроковий період; 2) "знімання вершків" — прагнення за рахунок експлуатації національних економічних ресурсів, дешевої робочої сили та шляхом малих інвестицій швидко отримати великі прибутки і покинути ринок [77, с. 12].

Взагалі ж діяльність транснаціональних корпорацій не тільки скорочує зайнятість, але й змінює її структуру. Існуюча тенденція: дослідницька та науково-технічна робота, що вимагає кадрів з високою кваліфікацією, зосереджується на "материнських" компаніях, а виробнича робота— на "дочірніх" підприємствах,— у довгостроковому плані призводить до декваліфікації робочої сили в країні [77, с. 6]. Крім того, соціальну напругу в суспільстві створюють інтенсифікація праці, нові форми зайнятості (тимчасові контракти, гнучкий графік роботи, надомна праця тощо) [77, с. 13].

Державна політика стосовно ТНК має спрямовуватись на регулювання діяльності транснаціональних корпорацій для досягнення національних інтересів та захист інтересів працюючих на даних підприємствах. Корисним є досвід Західної Європи, де підприємства транснаціональних корпорацій інтегруються (асимілюються) в існуючі національні системи колективно-договірного регулювання трудових відносин. Якщо філії зіштовхуються із такими вимогами профспілок, що не відповідають економічним інтересам їх материнської компанії, діяльність в цій країні згортається.

8. Посилення впливу Міжнародної організації праці на розвиток глобального ринку праці. Пріоритетне місце в практиці діяльності МОП займають конвенції та рекомендації, які спрямовані на захист прав працівників, серед яких важливо виділити наступні:

Конвенція про свободу асоціації і захисту права на організацію № 87 (1948 р.)— встановлює право всіх трудящих і підприємців на створення організацій і вступ до них за своїм вибором без одержання попереднього дозволу та визначає ряд гарантій щодо свободи їх діяльності без втручання органів державної влади.

Конвенція № 95 (1949 р.) про охорону заробітної плати — основний її принцип — своєчасна і повна виплата заробітної плати, націлена на усунення протизаконної практики щодо заробітної плати.

Конвенція № 102 (1952 р.) про мінімальні норми соціального забезпечення —* визначає мінімальні норми різних допомогу відсотках від загальної суми попередніх доходів або заробітної плати.

Конвенція № 122 (1964 р.) і рекомендація № 169 (1984 р.) про політику в області зайнятості — передбачає активне сприяння щодо повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості.

Конвенція № 131 (1970 р.) і рекомендація № 135 про встановлення мінімальної заробітної плати— встановлено, що мінімальна заробітна плата має силу закону і не підлягає зниженню, а порушення цього обумовлює карні та Інші санкції.

Конвенція № 142 (1975 р.) про розвиток людських ресурсів. Конвенція № І44 (1976 р.) щодо механізмів тристоронніх консультацій для сприяння застосуванню міжнародних правових норм.

Конвенція № 154(1981 р.) про сприяння колективним переговорам — поширюється на всі галузі економічної діяльності та, зокрема, містить визначення терміну "колективні переговори".

Конвенція № 155 (1981 р.) про безпеку, гігієну праці і виробниче середовище— вперше на міжнародному рівні закладені основи національної політики з питань безпеки та охорони праці, які стосуються всіх працівників, усіх трудових процесів і всіх галузей виробничої діяльності.

Конвенція № 159 (1983 р.) про професійну підготовку і трудову зайнятість інвалідів.

Конвенція № 160 (1985 р.) про статистику праці. Цією Конвенцією обумовлюються завдання, що стоять перед статистичною наукою в сфері ринку праці. Зокрема, в статті 1 зазначається, що держава зобов'язується регулярно збирати, аналізувати та публікувати дані щодо: економічно активного населення, зайнятості, безробіття; структури і розподілу економічно активного населення; вартості робочої сили.

Конвенція № 168 (1988 р.) і рекомендація № 176 про сприяння зайнятості і захисту від безробіття — комплексно розглянуто ряд правових питань, пов'язаних з виплатою допомоги з безробіття. Відповідно до цієї Конвенції, допомога, яка надається в разі повного безробіття і перерви в отриманні заробітку, викликаної тимчасовим припиненням виробництва без будь-якого припинення трудових відносин, виплачується протягом дії вказаних обставин. Одночасно в разі повного безробіття: а) початкова тривалість виплати допомоги може бути обмежена 26 тижнями в кожному періоді безробіття або 39 тижнями протягом будь-якого періоду в 24 місяці; б) у разі, якщо безробіття триває понад початковий період виплати допомоги, тривалість виплати допомоги може бути обмежена певним періодом (стаття 16 Конвенції передбачає, що допомога в цьому випадку, враховуючи інші види допомоги, на які має право безробітний, має забезпечувати здорові й достатні умови життя, які відповідають національним нормам). Якщо законодавство держави-члена передбачає, що тривалість початкової виплати допомоги змінюється залежно від тривалості страхового періоду, то середня встановлена тривалість виплати допомоги становить не менше 26 тижнів. У передбачених пунктом б) випадках кожна держава-член прагне надати відповідне додаткове сприяння зацікавленим особам з тим, щоб вони одержали можливість знайти продуктивну і вільно обрану зайнятість.

Рекомендація № 91 (1951 р.) про колективні договори — пропонує процедуру ведення колективних переговорів для вироблення, затвердження, перегляду і поновлення колективних договорів. Виділено форми взаємин суб'єктів соціального партнерства, які є загальними та поширюються на всі галузі економічної діяльності [10, с. 236—238].

У дискусіях економістів різних економічних шкіл із приводу глобалізації та її наслідків досить часто звертається увага на невідповідність між економічною діяльністю і її соціальними наслідками. Чимало економістів справедливо розглядає глобалізацію та її наслідки на межі двох тисячоліть як своєрідне повернення до економічної системи, яку капіталізм один раз у своїй історії вже запроваджував у кожній окремо взятій країні. Президент Центру європейських досліджень при Гарвардському університеті С. Хофман зазначає: "Можливо, ми перебуваємо в ситуації європейського національного капіталізму XIX століття, до того як держави почали його регулювати Й усвідомлювати, що навіть стурбований прибутками капіталіст має часом опікуватися своїми працівниками, забезпечувати їм прийнятний рівень заробітної плати. Нічого подібного у глобальному вимірі поки що немає" [44, с. 107—108].

Щоб отримати соціальні здобутки від глобалізації, країни ЄЕС поставили перед собою наступні завдання: поліпшувати прогнозування зайнятості і тенденцій розвитку ринку праці, удосконалювати статистку і механізм взаємного обміну інформацією між державами з метою своєчасного прийняття заходів; прискорити в рамках створеного загального ринку праці усунення дискримінації трудових мігрантів, поліпшення умов їх праці та життя; боротися із структурним і регіональним безробіттям і напівбезробіттям; підвищувати професійну мобільність робочої сили, удосконалювати і наближувати системи професійного навчання, розвивати загальну політику ЄЕС у цій області; залучати до економічного життя працівників з низьким рівнем кваліфікації, що мають обмежені можливості або бажання підвищити цей рівень [77, с. 20].

Щодо заходів на ринку праці, заслуговують на увагу пропозиції, вироблені фахівцями ООН: збільшення числа робочих місць з упором на створення робочих місць, що вимагають високого та достатнього рівня освіченості робочої сили; постійне підвищення кваліфікації працівників, особливо шляхом навчання некваліфікованих працівників, за допомогою професійної підготовки, поширення технічних знань без відриву від виробництва і забезпечення гнучкості навиків, необхідних для зміни місця роботи; зберігання розумних норм виплати компенсацій, мінімальної заробітної плати, прийнятих стандартів і прав в сфері охорони праці [25, с. 90—91].

Література

1. Економічна енциклопедія: У 3 т, / Редкол.: ...С. В. Мочерний (відп. ред) та ін. — К,: ВЦ -Академія". 2000—2002.

2. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Феміна. 1995. — 368 с

3. Жбанкова И. И. Философские принципы в научном познании. — Минск, 1974.

4. ЗагородніЙ А. Г., Вознюк Г. Л., Смовженко Т. С. Фінансовий словник. — К,: -Знання-. 2000. — 587 С

5. Задоя А. А., Петруня Ю. Е. Основы экономической теории. — М.: "Рубари", 2000. — 479 с

6. Иноземцев В. Л. За пределами экономического общества. — М., 1998.

7. Иноземцев В. Л. К теории постэкономической общественной информации. — М., 1995.

8. Исследования по общей теории систем. — М„ 1969.

9. Історія економічних учень / За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 1999. — 564 с

10. Історія економічної думки. — К.: Фенікс, 1996. — 412 с.

11. Канторович Л. В. Оптимальные решения в экономике. — М.: Наука, 1972.

12. Кейнс Дж. М. Избранные произведения. — М.: Экономика. 1993.

13. Ковальчук В., Сарай М. Економічна думка минулого і сьогодення: Навчальний посібник. — Тернопіль: ТАНГ — "Астон", 2000. — 325 с.

14. Коропецький І. С. Українські економісти XIX століття та західна наука. — К.: Либідь, 1993. —192 с.

15. Коуз Р. Фирма, рынок и право: Пер. с англ. — М.: -Дело ЛТД* при участии иэд-ва -Саіаііаху". 1993.