В Україні міжрегіональна мобільність населення значно активніша, ніж мобільність зовнішня, обсяги зовнішньої міграції населення скорочуються. Характерною тенденцією є переміщення населення до основних економічних центрів країни, насамперед, до міста Київ. До регіонів, що "притягують" населення, також відносяться Харківська та Дніпропетровська, Автономна Республіка Крим. Усі інші регіони є такими, що втрачають своє населення. Найбільший обсяг скорочення населення характерний для таких областей, як Кіровоградська, Луганська, Херсонська та Сумська.

Поєднуючи напрями визначених тенденцій щодо міжрегіональної та зовнішньої міграції населення, регіони можна згрупувати таким чином:

1. Центри "притягування" населення як з інших регіонів України, так і з-за кордону (міграційне сальдо є позитивним як по міжрегіональним міграціям, так і по зовнішнім): Київська область та Автономна республіка Крим.

2. Регіони з "витісненням" корінного населення, для яких характерним є приріст населення із-за кордону та виїзд корінного населення в інші регіони України: Одеська область і, в незначному ступені, Миколаївська області.

3. Регіони, привабливі для мешканців інших регіонів України, які втрачають корінне населення за рахунок зовнішніх міграцій: Харківська, Дніпропетровська області.

4. Регіони "виштовхування" населення як за рахунок внутрішньо-регіональних, так і за рахунок зовнішньої міграції населення — вся решта регіонів України.

Серед концепцій, пояснюючих поведінку мігрантів на мікрорівні, важливе місце одержала теорія людського капіталу, яка стала основою різноманітних підходів у моделюванні територіальної рухомості населення і робочої сили [13, с. 162].

До основних функцій міграції відносять соціальну та економічну. Соціальна функція полягає у забезпеченні більш повного задоволення потреб в доходах, професійному рості, поліпшенні умов праці і життя завдяки змінам місця проживання. Економічна функція міграції пов'язана із забезпеченням територіальним перерозподілом і забезпеченням кількісної та якісної відповідності між попитом і пропозицією робочої сили різного профілю і кваліфікації в різних районах [108, с. 108—113].

Міграційна політика— це система правових, фінансових та адміністративних заходів держави і недержавних установ щодо регулювання міграційних процесів з позицій міграційних пріоритетів, кількісного складу міграційних потоків та їх структури.

В основу концепції державної міграційної політики покладено наступні принципи: зовнішня міграційна політика повинна сприяти безпеці країни, нарощуванню її економічного потенціалу і зростанню добробуту населення; основним пріоритетом у галузі праці є захист національного ринку праці; залучення за необхідністю до країни іноземних фахівців і робітників певного професійно-кваліфікаційного спрямування; соціально-правовий захист трудящих-м і гранті в.

Основні напрями внутрішньої міграційної політики — це забезпечення свободи територіального пересування населення, а в галузі праці— оптимізації міжрегіонального перерозподілу громадян, виходячи з політики, яка склалася в сфері зайнятості, та стану регіональних ринків праці.

Професійна мобільність забезпечує взаємозамінність працівників у періоди "пікових" навантажень, відпусток, хвороб і дозволяє виконувати кілька видів робіт протягом робочого дня, знижуючи при цьому монотонність роботи і підвищуючи інтерес до неї. Професійна мобільність сприяє горизонтальним та вертикальним переміщенням персоналу на внутрішньо-фірмовому ринку праці.

Крім того, професійна мобільність означає здатність власників робочої сили перенавчатись, освоювати нові професії, поглиблювати свої знання у специфічних сферах, змінювати напрями діяльності. Частково тенденції розвитку професійної мобільності можна оцінити за допомогою абсолютних та відносних показників обсягу перепідготовки працівників.

Мобільність робочої сили по відношенню до місця роботи оцінюється за допомогою коефіцієнтів обороту, стабільності, плинності і змінності персоналу, методика їх розрахунку наведена в темі 4.

Мобільні працівники мають більше можливостей вибору, що впливає на швидкість пошуку роботи, умови праці, заробітну плату.

Для загальної оцінки рівня трудової мобільності використовуються підрахунки:

1) за фактичними даними статистичної звітності вимірюється рівень реалізованої мобільності за допомогою аналізу даних про інтенсивність і обсяг міграційного руху та плинності кадрів, перепідготовку працівників;

2) за результатами вибіркових обстежень домогосподарств, по яких з'ясовується рівень потенційної та не відображеної у статистичній звітності мобільності. З точки зору регулювання ринку праці, пріоритетне значення належить аналізу і прогнозу потенційної мобільності.

Загальний показник інтенсивності мобільності (m) може бути розрахованим за формулою:

До групи чинників, які сприяють підвищенню рівня трудової мобільності, відносяться: молодий етнос; високий освітній та професійний рівень; традиційні сприятливі настанови на часту зміну місця роботи; відсутність серед населення сподівань на допомогу держави у випадку втрати роботи чи інших ускладнень на ринку праці; наявність достатньої кількості вакансій [13, с. 159]. Обмежують мобільність робочої сили територіальні чинники, які скорочують потенційну готовність до міграційних переміщень, і соціодемографічні — сімейний стан, вік, малі діти, діти шкільного віку тощо [89, с. 237—239].

Література

1. Вечканов Г. С, Вечканова Г. Р., Пуляев В. Г. Краткая экономическая энциклопедия.—СПб.: Петрополис, 1998. — 509 с.

2. Войтов А. Г. Экономика. Общий курс: Учебник. — М.. 1999.

3. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств: Доповідь Римському клубові. — К.: Наукова думка, 1990. — 206 с.

4. Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкій Ю. І. Основи економічної теорії: Підручник. — К.: Вища школа, 1995. — 471 с.

5. Гегель Г. Собрание сочинений: В10 т. — М. — Л.. 1930. — Т. 9.

6. Горкіна Л. П. М. I. Туган-Барановський в економічній теорії та історії. — К.: ІЕ НАН України, 2001.

7. Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні (остання третина XIX — перша третина XX ст.). — К.: Наукова думка, 1994. — 244 с.

8. Гэлбрейт Дж. К. Новое индустриальное общество. — М., 1969.

9. Даглас Н. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки: Пер. з англ. І. Дзюб. — К.: Основи, 2000.

10. Дзюбик С, Ривак о. Основи економічної теорії. — К.: Основи. 1994.

11. Дмитриченко Л. И. История экономических учений. — Донецк: -Китис"; Дон. ГУ, 1999. — 452 С

12. Довбанко М. В. Видатні незнайомці (наукові ідеї, здобутки та життя економістів — лауреатів Но* белівської премії). — Київ, 2000.

13. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. В. М. Гейця. — К.: Ін-ст. екон. прогнозув.; Фенікс, 2003. — 1008 с.