Ринок праці і робочої сили та її вартість

План

1. Поєднання працівників із засобами виробництва. 

2. Вартість та ціна робочої сили. 

3. Міжнародна класифікація вартості робочої сили. 

4. Вартість робочого місця. 

5. Література

Поєднання працівників із засобами виробництва.

Основними факторами виробництва є особи стіс ний та речовий, тобто безпосередній працівник і засоби виробництва. Спосіб їх поєднання і особливості функціонування визначає домінуючий тип власності на засоби та результати виробництва. У процесі поєднання працівника із засобами виробництва відповідно до принципу суперечності розрізняють дві сторони — пов'язану з розвитком продуктивних сил і з відносинами економічної власності. Тому логічним є виокремлення різних аспектів цього поєднання. Так, колектив харківських вчених вбачає в ньому виробничо-технологічну та економічну сторони: першу визначають характер і рівень розвитку продуктивних сил, а другу — пануючі відносини власності на засоби виробництва і предмети праці, їх суспільна форма. У підручнику за редакцією Г. Климка розмежовано характер і спосіб поєднання: у характері, на думку авторів, виражається соціально-економічне, а у способі — організаційно-трудове поєднання. У підручнику "Політична економія" виділено суспільний спосіб поєднання робітника із засобами виробництва.

Усі процеси, що відбуваються в межах суспільного способу виробництва, а отже, певної економічної системи, є економічними. Тому не зовсім коректно виокремлювати економічну та виробничо-технологічну сторони, оскільки остання в такому контексті перестає бути економічною (це стосується характеристики одного із аспектів поєднання як організаційно-трудового). Найлогічніше поєднання загалом називати техніко-економічним. Перша частина назви відображає наявність в економічній системі технологічного способу виробництва, процес використання безпосереднім виробником техніки (засобів праці) тощо, незалежно від того, чи є він їх власником. Головне у такому процесі — раціонально організовувати робоче місце, працю і домогтися найвищих результатів за найменших затрат енергії людей і засобів виробництва.

Суспільно-економічна сторона поєднання працівника із засобами виробництва на народних, кооперативних, частково акціонерних, а також приватних підприємствах, де не застосовується наймана праця, та деяких інших, що перебувають у трудовій колективній власності, здійснюється безпосередньо, оскільки їх працівники одночасно є власниками виробництва і створеного продукту, суб'єктами управління власністю і виробниками продукції. Коли знаряддя та предмети праці належать капіталістам (індивідуальним або асоційованим), безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва і на виготовлений продукт, управління власністю, творчого процесу праці, робоча сила при цьому перетворюється на товар, а поєднання працівників із засобами виробництва здійснюється через їх наймання на ринку праці та наступного використання під контролем власника капіталу.

Суспільний характер виробництва зумовлює формування у процесі праці на підприємствах трудових колективів — суспільно-економічної форми організації трудящих, відособленої на підставі технологічної і відносно економічної самостійності підприємства. Згідно із Законом України "Про підприємство" до трудового колективу належать усі громадяни, які своєю працею беруть участь в його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) чи інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.

Трудовий колектив (у політекономічному розумінні) — суб'єкт економічних відносин, насамперед відносин власності, а також сукупний працівник, який забезпечує раціональне використання наявних матеріально-речових ресурсів у процесі праці з метою створення і привласнення доходу.

Коли засоби виробництва виступають у формі капіталу, то трудовий колектив — лише, як правило, суб'єкт техніко-економічних відносин (тобто відносин спеціалізації, кооперування виробництва тощо) і самого процесу праці.

Трудові колективи організовують професійні спілки. Нині суб'єктом ринку робочої сили є, як правило, профспілки (на рівні підприємства, окремої галузі, сфери народного господарства і навіть країни). За їх участю формуються і видозмінюються основи трудового права, трудового законодавства, укладення колективних договорів, в яких обумовлюються питання охорони праці, соціального розвитку, участі в управлінні підприємством і розподілі прибутку тощо.

Власність на робочу силу.

Оскільки робоча сила є сукупністю різних якостей людини, які вона застосовує у процесі праці, то власність на робочу силу конкретизується у певній сукупності економічних відносин з приводу формування і привласнення фізичних і духовних (розумових, організаційних, творчих тощо) властивостей і здібностей людини.

Власність на робочу силу — система відносин економічної власності мім найманими працівниками, підприємцем І державою з приводу формування робочої сили та привласнення її результатів у всіх сферах суспільного відтворення.

У власності на робочу силу виокремлюють економічний та юридичний аспекти. Оскільки за капіталізму людина е юридично вільною, то правовий аспект власності на робочу силу означає її право на володіння, розпоряджання і користування робочою силою, або право власності. Після продажу на ривку робочої сили право розпоряджання цим товаром переходить до капіталіста. Отже, юридична власність на робочу силу частково розподіляється між найманими працівниками і капіталістом.

Економічний аспект вартості робочої сили розкривається в процесі формування і привласнення цього специфічного товару у всіх сферах суспільного відтворення. Привласнення робочої сили капіталістом у процесі безпосереднього виробництва виражається у тривалості робочого дня, тижня, місяця, в інтенсивності праці тощо. У розвинутих країнах останніми десятиліттями зростає привласнення організаторських здібностей найманих працівників при їх залученні до управління підприємством. Привласнення найманим працівником частини своєї робочої сили у сфері безпосереднього виробництва теоретично виражається в категорії "необхідний продукт", проте її кількісні параметри точному виміру не піддаються.

У сфері безпосереднього виробництва основними суб'єктами привласнення робочої сили є наймані працівники і капіталісти (іноді менеджери вищої та середньої ланок). Об'єктом привласнення є і робоча сила підприємця, менеджера вищої ланки, яка не відчужується, результати їх праці привласнюються саме ними і частково державою. Опосередковано суб'єктом привласнення найманої робочої сили у сфері безпосереднього виробництва є і держава (шляхом законодавчого становлення робочого дня, тривалості відпусток та ін.). В інших сферах суспільного відтворення здійснюється безпосереднє привласнення результатів праці, різних форм необхідного і додаткового продукту (заробітної плати, різних видів прибутку, земельної ренти). Безпосередніми суб'єктами цих відносин є наймані робітники, підприємці (менеджери вищої ланки) і держава.

Держава привласнює частину необхідного і додаткового продукту через механізм оподаткування. Відносини власності на робочу силу у цій сфері можуть послаблювати або посилювати процес привласнення робочої сили у сфері безпосереднього виробництва. Це залежить насамперед від величини особистого подохідного податку (який фактично перетворився на податок на заробітну плату). Так, місячний бюджет японського робітника (разом з дружиною, двома дітьми) приблизно на 50 % перевищує аналогічний американський, тому що у формі податку американець виплачує зі своєї заробітної плати приблизно вдвічі більші суми.

Ще більш опосередковані відносини з приводу привласнення робочої сили виникають у сфері обміну і споживання. Вони встановлюються через ціновий механізм на товари і послуги широкого вжитку. Водночас у цій сфері відбувається продаж робочої сили, при якому такі відносини формуються безпосередньо, зазнаючи впливу попиту і пропозиції на ринку робочої сили. Отже, на рівні явища економічна власність на робочу силу також розподіляється між різними суб'єктами у різноманітних прямих та опосередкованих формах.

Незважаючи на наявність різноманітних форм привласнення робочої сили, зростання соціальних витрат держави на її відтворення тощо, єдиним власником цього товару залишається найманий працівник. Це зумовлено тим, що: 1) витрати підприємців і держави на відтворення робочої сили спричинені насамперед потребами самого технологічного способу виробництва, зокрема досягнутим рівнем розвитку техніки, технології, інформації; 2) підвищення якості робочої сили та ефективності праці, які досягаються при цьому, служать джерелом створення більшої маси новоствореної вартості, в тому числі додаткової, а складніша і висококваліфікована робоча сила є основним фактором синергічного ефекту; 3) джерелом соціальних витрат держави є передусім податкові вилучення із заробітної плати; 4) зростання витрат великих корпорацій і держави на відтворення складнішої робочої сили високої якості свідчить про посилення ролі колективного характеру відтворення особистісного фактора; 5) від якості роботи значною мірою залежить конкурентоспроможність країн на світовому ринку, можливість привласнювати через механізм світових цін частину новоствореної вартості, утвореної найманими працівниками інших країн з нижчою продуктивністю праці.

Міжнародна класифікація вартості робочої сили.

Така класифікація передбачає виокремлення основних груп елементів витрат на розширене відтворення робочої сили, хоча у західній економічній літературі вартість робочої сили називають вартістю праці. Вона охоплює такі основні групи елементів: І. Пряма заробітна плата та оклади:

1) плата за прямий робочий час з погодинною оплатою;

2) прогресивні виплати працівникам з погодинною оплатою;

3) заробітна плата відрядників (за винятком понадурочних і преміальних);

4) виплата премій за понадурочну роботу, нічну зміну, роботу у вихідні дні;

б) доплати за відповідальність, антисанітарні умови, небезпеку і незручності, грошові компенсації на харчування, виплати по системі гарантованої зарплати, доплата по прожитковому мінімуму та інші регулярні доплати.

ІІ. Оплата невідпрацьованого часу:

1) щорічна відпустка, друга оплачувана відпустка, включаючи відпустку за вислугу років;

2) державні та інші кодифіковані свята;

3) інші виплати (народження або смерть членів сім'ї, одруження службовців, профспілкова діяльність та ін.);

4) вихідна допомога, кінцевий розрахунок, не пов'язані з витратами на соціальне забезпечення.

III. Преміальні та грошові винагороди:

1) премія року або сезонні премії;

2) премія відповідно до участі у прибутках;

3) додаткові виплати до відпустки понад