Така народна родинна педагогіка, що молодші повинні знати, шанувати і поважати старших, бо вони — це початок нас і наше продовження. Мудрість народна вчить нас цьому: «Колись старих людей, які уже нічого не могли робити, спускали у провалля: щоб дарма хліб не їли. А один чоловік дуже любив свого батька і, не виконавши жорстокого наказу, заховав його у хліві і таємно годував. Через деякий час трапився недорід: нічим людям сіяти. Старий звернув увагу на те, що син зажурений, і запитав, а потім порадив зняти снопи із стріхи, щоб ще раз обмолотити і засіяти. Так син і зробив. Зійшов у нього хліб найкраще, і найбільша нива була засіяна. Всі допитувалися, як до такого додумався, і синові нічого не залишалося, як признатися, що так зробити йому порадив батько». З того часу люди стали шанувати старих до глибокої старості, бо вони ж мудрі, життям биті, розуму навчать. Так, так, бо починаємося ми з прадавніх коренів нашого роду, де споконвіку шанували працю, хліб на столі, рушник на стіні, бабусину вишиванку, дідусеву казку, мамину пісню. А незмінними символами були і залишаться упродовж віків — дзвінка криниця з журавлем, кущ калини під вікном, яворова колиска у ясній оселі.

До батьківського порогу, до батька і матері, до рідних і близьких звертались поети у своїх поезіях, письменники у своїх оповіданнях, повістях і романах. І кого б не згадали: Шевченка чи Марка Вовчок, Лесю Українку чи Івана Франка, Михайла Стельмаха чи Олександра Довженка, А. Малишка чи В. Симоненка — завжди знайдемо у їхніх творах джерела добра і людяності, тепла і щедрості, що йшли до них із щедрих їхніх домівок, від розумних, мудрих їхніх рідних. Ось як А. Малишко пише у вірші «Материнська»:

Я знаю, що навіки і віднині

Мені очей старечих не забуть,

Подвір'я тихе і дідівську хату,

Казок дніпрових золоті мости,

Тебе, маленьку, рідну, сивувату,

Дано навіки в серці пронести.

А з якою гордістю, спростовуючи походження всіх знатних родів, А.Симоненко заявляє:

Я із древнішого роду,

Бо я — полтавський мужик.

Згадаймо, з яким шануванням, теплотою і захопленням О. П. Дов-женко розповідає про своїх діда і бабу, батька і матір: «Багато бачив я гарних людей, а такого, як батько, не бачив. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий».

Рідна домівка — виток життя нашого, навчила нас ще змалечку поважати старших, шанувати батька й матір, знати і поважати свій рід. Бо хіба ж може порядний син чи донька забути свій рід, своїх рідних, свій дім, у якому вперше збагнув себе? Хоч не одного з нас завела життєва стежка кудись далеко від рідної домівки, та завжди, коли випадає відвідати рідні місця, варто пройти призабутими стежинами пам'яті, зануритися у спогади, обсипати щедрими словами вдячності тих, з кого починалися ми і наше життя. Варто пройтись знайомими стежинками, бо тут кожен кущик, кожен видолинок чи пагорб зберігає живу пам'ять дитинства і юнацьких літ нетлінні сліди наших предків, батьків, односельців, які немарно прожили на світі, які дали нам життя і навчили бачити «зорі щастя навіть у буденних калюжах на життєвих Шляхах».

І щастям ми наповнюємося через край, коли за столом у батьківській оселі ллється пісня:

Зелене жито, зелене,

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито ще й овес,

Тут зібрався рід наш увесь.