Неосяжний світ Андрія Малишка

Україно моя, мені в світі

нічого не треба,

Тільки б голос твій чуть

і ніжність твою берегти.

А. Малишко

Ніжний лірик і мужній воїн, якого по праву названо Сурмачем — таким увійшов А. Малишко в життя нашого народу. Його творчість роз-вивалась у річищі української народнопісенної традиції. Естетичний ідеал Малишка формувався під впливом народних уявлень про красу як гармонію людини і природи; його світогляд вибудовувався на грунті народного розуміння справедливого життєустрою. Тому в свідомості по-ета найглибше вкорінилися такі вагомі для трудящого люду поняття, як совість, правда, порядність і чесність. Це — заповіт матері:

Мене навчила мати ще колись:

— Як виростеш, моя мала дитино,

То мудрим будь і мужнім будь в житті

— Скупі слова. Нелегкі два слова.

Любов до природи, до України, до людини праці — головні лейтмо-тиви творчості А. Малишка.

Уже в ранніх віршах А. Малишка відчутні чарівність і приваб-ливість, простота і безпосередність світосприймання, світлі й щирі погляди на життя.

Тонко відчуваючи багатство земної і людської краси, поет немов би поспішає схопити, запам'ятати серцем, передати словом ту красу, нічо-го не пропустити, взяти в свою поезію все, чим багате життя:

Тільки нам все жити, не вмирати,

Зерно сіять, зацвітати знов.

Тільки щастя нам дано багате,

Батьківщина, правда і любов!

Поет з пошаною і любов'ю розкриває характери, красу, помисли і прагнення, життєву мудрість трудівників — простих людей села.

Так, у вірші «Учитель» тепло змальовано образ Трохима Івановича, який, мов батько, піклується про школярів, учить їх людяності і добру. Учні не забувають свого наставника, бо він заслуговує шани за подвиг свого серця й розуму.

А. Малишко протягом усього життя беріг згадки про хліборобів, дорогих земляків, односельців, щедрих на слово, до людей сердечних і працьовитих. І серед них — його найперший авторитет — людський ідеал — мати. Тому не раз подумки він лине до неї, матері-трудівниці.

Бувало, мати, Ївга Базилиха —

До неї й досі спогадом лечу,—

В зимовий вечір заспіває стиха

І доведе малого до плачу.

Герой поезії «Дядько мій, Микита-чорнокнижник...» приваблює нас доброю вдачею: він з однаковим успіхом «шиє чоботи», захоплено «розповідає про ніжність, хоч її не бачив цілий вік», а мудрість черпав із книг, від старих людей:

Мов води подавши ключовиці

З польової тихої криниці,

Все на душу виливав мені

Дядько мій в звичайній сивині.

Не можна залишити без уваги вірш «Бусел», де автор описує леле- чине буденне життя. Бусел сприймається нами як алегоричний образ людини, яка понад усе любить свою землю, свій дім, свою родину.

Він прилітає з далекого краю,

Не спочиваючи, лине, лине,—

Здається, на світі миліш немає,

Чим наше подвір'я, стара яворина.

Філософський зміст поезії розкривається в останніх рядках:

Не смійтесь, я теж на бусла схожий

Такою ж любов'ю до отчого дому.

Розмірковуючи над людським життям, А. Малишко стверджує, що доля України і доля людини неподільні. У поезії «Стежина» поет звертається до рідної землі:

Чому, сказати, й сам не знаю,

Живе у серці стільки літ

Ота стежина в нашім краю

Одним одна біля воріт.

На вечоровім виднокрузі,

Де обрій землю обійма,

Нема кінця їй в темнім лузі,

Та й повороту теж нема.

Неосяжний світ Малишка, магія його слова діє сьогодні з більшою силою, як за життя поета, бо в тому слові дедалі більше впізнаємо себе, свій народ, свій час...