«Осучаснення» античного міфа в п'єсі Бернарда Шоу «Пігмаліон»

Видатний англійський драматург Джордж Бернард Шоу захоплювався творчістю Ібсена, і це привело його до реформи англійського театру.

Він обстоює принципово нову структуру драми - проблемну п'єсу-симпозіум. Як драматург він тяжіє до гумору і сатири. «Мій спосіб жартувати полягає в тому, щоб говорити правду», — заявляв Шоу.

Драми Шоу не втрачають своєї популярності. Серед найвідоміших його творів — п'єса «Пігмаліон», яку автор назвав «романом у п'яти актах». В основу твору покладений античний міф про скульптора Пігмаліона, який вирізьбив із мармуру Галатею - жінку такої вроди, що закохався в неї і умовив богів, щоб оживили статую. Спираючись на цей міф, Бернард Шоу подає свій оригінальний, парадоксальний варіант цієї історії.

Еліза Дулітл - це смішна дикунка, бідна квіткарка, дівчина невихована і неосвічена. За словами професора Хіґґінса - «пучок гнилої моркви».

Починається п'єса з того, що професор фонетики Генрі Хіґґінс і полковник Пікерінґ укладають між собою парі, що Хіґґінс може за три місяці навчити цю вуличну квіткарку розмовляти як справжню герцогиню. Еліза з'являється у домі професора Хіґґінса, щоб брати уроки правильної англійської мови, що допоможе їй влаштуватись на роботу до квіткового магазину. Врешті-решт під впливом наполегливої праці професора і бажання Елізи навчитись розмовляти і тримати себе з гідністю, ця дикунка перетворюється на справжню леді. Потрапивши до аристократичного світу, вона вражає всіх не тільки своєю красою, а й умінням говорити, витонченістю манер і найбільше розумом і душею. Після тріумфальної перемоги Еліза розуміє, що вона більше не потрібна професору і полковнику. Вона довго терпіла грубощі та глузування професора, і тому втекла не прощаючись.

Хіґґінс, хоч і має професорське звання, але поводить себе інколи не як людина з вищого суспільства. Іноді він грубий і черствий у ставленні до Елізи. Цей закоренілий холостяк принижував дівчину і постійно твердив: «чому вони, жінки, не такі, як чоловіки?» Рідна мати Хіґґінса, у якої якраз переховувалась Еліза, дорікає синові за його поведінку. А Еліза каже, що вона «людина, а не порожнє місце». Еліза вимагає, щоб до неї ставилися як до леді, а не до «пучка гнилої моркви», її гідність, смілива поведінка подобаються Хіґґінсові. Перелічивши, що Еліза має йому купити, він цим ще раз пропонує їй повернутися і запевняє свою матір, що так і буде.

Еліза повертається в дім Хіґґінса, але, що буде далі — невідомо. Може вони одружаться, а може й ні. Фінал п'єси лишається відкритим.

Мабуть, автор хоче, щоб читач сам поміркував і уявив собі щасливий або нещасливий кінець п'єси.

Мені сподобалась ця п'єса, тому що наслідок роботи професора фонетики Хіґґінса став несподіваним навіть для нього самого. Це чудова п'єса, бо в ній є все: і сміх, і сльози, і переживання, і радість перемоги. Вона нам показує, що якщо довго мучитись, то таки щось вийде.