Підтекстовий викривальний пафос роману-притчі Валерія Шевчука «На полі смиренному...» — розкриття сутності тоталітарного суспільства

Закони існування людського суспільства настільки складні та суперечливі, що часто здаються нам абсурдними. Загострене відчуття цієї абсурдності буття лягло в основу цілого модерністського літературного напряму — екзистенціоналізму, що базувався на концепціях однойменної філософії, найвідомішими представниками якого були Камю та Сартр. Екзистенціоналізм висвітлював роль людини, як метафізичної, а не лише соціальної істоти, погляд на особистість з цього ракурсу дозволяла торкатися оминутих представниками чистого реалізму сутностей. Не випадково головним різновидом літературних творів цього напряму стала сучасна притча. До цього жанру звертається й український письменник Валерій Шевчук. Але його роман-притча «На полі смиренному...» попри близкість до екзистенціоналістської прози, має свої відмінності: автор намагається дати й раціональне пояснення абсурдним подіям, природі та витокам тоталітаризму.

Сюжетно роман присвячений життю монастиря. У Шевчука були причини обрати його за модель тоталітарного суспільства, бо регламентація чернечого життя була дуже схожою на устрій тоталітарних держав XX сторіччя. «Ідейна» (у цьому випадку — релігійно-ідейна) примусова одноманітність, доповнена відвертим лицемірством, часом — неприродність вимог як ідейного, так і фізіологічного плану, жорсткі правила з чіткою ієрархічністю підкорення, навіть наявність свого роду одностроїв — усе це можна спостерігати у будь-якій системі тоталітарного типу. Головна ідея береться хороша, приваблива для звичайних людей, але результат її втілення стає протилежністю вихідним засадам. При аЧизмі любов до своєї нації перетворюється на намагання знищити усіх інших, розмови про рівність і братерство комуністичної іделогії — на зведення усіх людей до ролі «гвинтиків». Але категорії «Бога» і «диявола» завжди були синонімами категорій «добра» і «зла» у найзагальнішому значенні, тому підмінювання одного іншим у релігійних закладах є найбільш яскравою. Це й досліджується в романі В. Шевчука.

Отже, теоретично будь-який монастир — це місце перебування і життя людей, що вирішили присвятити себе, своє життя служінню Богові. Головний герой Шевчука (від імені якого йдеться розповідь) пояснює свій прихід туди тим, що він «Не міг знайти в світі доброго місця, надто боліли мені болі світові і надто переймався я ними». За його твердженням, таких людей було чимало: при душевному неспокої й конфлікті з дійсністю, багато хто шукає виходу в служінні певній ідеї. Але саме тут і починається суперечка між ідейно задекларованим і реальним: автор наводить кілька прикладів доль людей, що знайшли замість втіхи дещо протилежне. Втрачає усе майно ошуканий Василем Федот, зраджує своє кохання Іоанн. Та найгірше для них не самі втрати — усвідомлення хибності обраного шляху й марності своїх жертв.

Федоту про необхідність доброчинності твердив весь час майже маніакальний користолюбець і заздрісник Василь. «З малих літ мені пекло, що один у молоці купається, а інший лікті кусає», — зізнається він Федоту, й трохи далі уточнює: «Яка це втіха, подумав, зробити цього багатого голим». Пізніше, коли Федір-Федот знаходить клад, Василь із заздрощів нацьковує на нього князя. На що схожа ця логіка? На більшовицьке тлумачення рівності: хай і собі не отримати, але не дозволити комусь жити краще за себе.

Ще відвертіше викривають протилежність «офіційної ідеології» справжній вірі два інших епізоди: історія Іоана, якого підбурили зріктися кохання під виглядом необхідності боротьби із пристрастями, та історія Ісакія. У них прямо протиставляється Бог і офіційні уявлення про Бога. «Хто ж бо життя творить, той неодмінно любов сіє, відтак і благословенний стає, а хто ненависть сіє, у шаті він князівській, чи чернечій - диявол у ньому». Ісакій дістає унікальну можливість поспілкуватися з самим Гос*

І подом, та саме від нього чує: «Заради сліпої облуди віддав ти свою силу».

Далі виявляється, що Боже Одкровення зовсім не потрібне «служителям Бога» у особі ігумена та інших керівників. Не язичники чи турки змушують Ісакія зректися своєї віри — ті, хто теоретично мав би слідкувати саме за її дотриманням, бо для них «Святою правдою може вважатися те, що служить славі нашого монастиря. Коли ж заради неслави воно пишеться, то лихі вигадки це і наклеп». Тож навіть і слова Бога, на їхню думку, теж свого роду «наклеп», і Лаврентій з бичем (невипадковий тезка Бери) вибиває з Ісакія брехливе зречення. Не вистачило сил у Ісакія протистояти тиску, лише під виглядом юродивого продовжує він нишком казати правду. Майже так само зрікається свого покликання і головний герой, сумно зізнаючись: «Кожен із нас занадто улягає обставинам, через що легко може зрадити і спаплюжити брата задля тимчасового спасіння». Він вирішує просто тихо чинити добрі справи, але не повставати проти існуючої сили в світі, де «вимагається тільки одне: податися, пригнутися і розм'якшіти — всі поспівчувають тобі». Але ж, як доводила історія, це для більшості теж не було рятунком: за часів сталінщини тих, хто каявся, розстрілювали так само, як і тих, хто намагався опиратися й зберігати власну гідність.

Саме після цього епізоду він пояснює своє рішення світоглядною концепцією можливої природності прагнення людей до такого існування: «Уподіблення — ось що збиває людей у громади. Через це однакову одежу вдягають і однакові намагаються