«Патетична соната» — найвищий злет драматичного генія Миколи Куліша

«Кометами здіймаються ракети, червоні, голубі, зелені. Танцює світ. Патетичний концерт. І тільки низько над обрієм висить блідий, пощерблений серп місяця — розп'ятий міфічний Христос.»

Україна в п'єсі постає розп'ятою і розгубленою, наче на роздоріжжі. Вона обливається кров'ю і кожному до цього байдуже. Усі бачать тільки те, що хочуть бачити: єдину-неділиму Росію, «воскреслу Україну» або зорі революції. Хто ж пануватиме над матір'ю Україною? У творі від-чутне постійне протистояння. Герої наче вболівають за долю держави, а насправді кожний хоче добра і щастя для себе, хоче задовольнити свої потреби. «Хай живе радянська, хай уже буде й соціальна, аби тільки ук-раїнська республіка», — говорить «учитель запорозької крові» Іван Івано-вич Ступай-Ступаненко. Такі ступаненки ідуть за своїми мріями і слу-хаються своїх ідеалів, їм потрібне здійснення бажань будь-якою ціною. Мене вражає, як глибоко Микола Куліш відчуває проблему України. Бо виявляється, що вона, наша ненька, нікому насправді не потрібна. До того ж, автор порушує ще одну проблему і виявляється, що покинутою лишається не тільки Україна, а й людина. «Чоловік не недоробок, щоб

його втикати отак в землю...» Натовп наштовхується на убитого, яко-го поспіхом закопали в землю — таким способом показано нікчемність людського життя у суворі роки революції. Слід провести паралель між п'єсою М. Куліша «Патетична соната» і новелою М. Хвильового «Я (Романтика)». У п'єсі є такий самий лікар Тагабат — більшовик Лука, і, що найжахливіше, такий самий «Я» — Ілько Юта, як це не прикро, людина малодушна, що постає ганьбою для ідей революції. Ідеї вирішують долі людей і визначають стосунки між ними, а це, на думку автора, закони хворого людського суспільства.

П'єса «Патетична соната» насправді прекрасна, бо написана лю-диною, що бачила Україну наскрізь і відчувала кожний її подих. М. Куліш і в житті був повністю відданий Україні, вігі і жив і помер заради неї.