Патріотизм і духовна велич героїв повісті «Україна в огні»

Кому я принесу радість, якщо кожного

дня буду голосно виспівувати

«Інтер-націонал» своїм ріденьким

поганющим голосом.

О. Довженко

Як увесь час неможливо бути героєм, так і від постійного пере-бування в зеніті слави людина втомлюється. Саме про такий стан і свідчать рядки з Довженкового «Щоденника», які обрано за епіграф. Ні, це ніякий не антипатріотизм. Це слова, що належать герою у буденності, втомленому герою. Саме таким я побачила на по-чатку «України в огні» Василя Кравчину. Взагалі, на мою думку, у творі немає ідеалізованих збірних образів — кожний герой у Довжен-ка індивідуальний: чи червоноармієць або дівчина-селянка, чи ворог або партизан. Серед усіх образів повісті вражають мене жіночі. Дійсно, проблема жінки на війні є глибокою і трагічною. У них Довженкові вдалося змалювати патріотизм зганьблених і непомічених героїв, але прониклих такою сильною величчю духу. Прикладом можуть бути два образи: Олесі Запорожець і Христі Хуторної. їхні дороги розійшлися на шляхах війни. Олеся ще з самого початку була ковалем своєї долі. Тому-то маленькі іскорки їхньої з Василем любові, зронені божевільної воєнної ночі, переросли у справжнє кохання, велике, прекрасне. Ще на початку твору автор писав, що Олеся — незвичайна дівчина. Навіть у такий скажений час вона творила, сіяла навколо себе красу і любов. Потрапивши до Німеччини, вона своїми піснями і розповідями про Батьківщину майже змусила дружину фон Крауза поважати Україну: «Розкажи мені про своє село... Розкажи ще раз про гору і річку». Олесі не довелося ні рятувати поранених, ні вбивати німців, та хіба це дає підстави вважати, що донька Лавріна Запорожця нічого не зробила для перемоги і не варта називатися героїнею, патріоткою свого наро-ду? Для мене вона — Ярославна, молода, красива, але ж посивіла, моя Ярославна «на дніпровськім лужну, на трипільському древнім валу» (А. Малишко). А довести свій патріотизм, свою вірність Вітчизні й на-родові можна й іншим шляхом, як Олеся... або Христя. Я вважаю, що її образ найтрагічніший з усієї повісті.

Спочатку «у тихій річці латаття плавала дівчина років семи», а ось «з другої далекої ріки виходила невольниця Христя у мокрій одежі». Партизани осудили її за те, що вийшла заміж за ворога, італійського капітана Пальму. Зробила це тільки тому, що не хотіла їхати до Ні-меччини: спробувала врятувати життя, а загубила честь. Мені кортить пов'язати її образ з Настею Лісовською, всесвітньо відомою Роксоланою. Вона теж стала дружиною ворога свого народу, хоч і не через свою волю, народила йому дітей. Своїм розумом, мудрістю Роксолана змогла заслужити таку довіру і повагу, що стала не тільки султаншею, а й героїнею Турції. А ми, її нащадки, й досі вважаємо Роксолану нашою національною героїнею. То чому ж тоді на долю Христі Хуторної з «Україна в огні» випали такі жорстокі випробування, коли її було звинувачено у зраді? Поставлена у певні обставини, вона стала жерт-вою, мученицею, а не зрадницею. Тому я її вважаю теж патріоткою, яка неголосно, непомітно страждала й боролася.

У кіноповісті «Україна в огні» є інші жіночі образи. Усі вони об'єднані трагізмом часу, жорстоким розмахом смертельних крил війни. Чи спробував хто-небудь виміряти глибину їхніх почуттів, повернути загиблих батьків, синів, чоловіків, осушити сльози скалічених, знева-жених доньок? Та що ж, життя продовжувалось, жінка — берегиня до-машнього вогнища мовчки звалила на свої ніжні плечі важкі, чоловічі обов'язки, справи і пішла у шахту, на будівництво, у тайгу. Всюди, де відроджувалось і продовжувалось життя рідної держави, багатостраж-дальної України.