Природа і людина у творчості Івана Драча

Спочатку подивімося, в яких умовах виникла поезія Івана Драча. Поезія, а лірика в першу чергу, не могла не вловити тих величезних зрушень, які відбувалися в науці й техніці, змінювали уявлення лю-дини про світ, в якому вона живе, перебудували людську психологію, створюючи привабливі утопії про блага технізованої цивілізації. Хто тоді не піддався спокусливому впливові цих чарів фізики, біології, хто не повірив, що математизація проникне навіть у мистецтво і буде знай-дено алгоритм поезії, музики, скульптури.

Але згодом прийшло розчарування. Так, людина розширила межі своєї присутності, подаючи сигнали своєї могутності Всесвіту. З її ілюзіями до-велося з сумом прощатися, література поставила кардинальне питання, яке досі залишається актуальним: для чого буде використано могутність знань і технічної могутності людини, чому служитимуть відкриття фізи-ків, генетиків,— на благо чи на шкоду, творення чи руйнування, єднання чи розлад?.. Саме в цьому ключі треба розуміти основну думку поеми «Ніж у сонці», яка свого часу викликала стільки суперечок.

Сама сюжетна основа поеми проста й прозора. Ліричний герой твору, діставши земне благословення, полетів у космос рятувати Сонце від під-ступного ножа Мефістофеля. Цей «вічний чорт» «у модерному костюмі» заповзявся також влити в серце героя отруту зневіри, відібрати в нього історичну пам'ять. Але герой, ідучи на подвиг, бере з собою все земне, готовий переможцем умерти «на золотім щиті» врятованого ним Сонця.

Новаторство І. Драча полягало і не у відриві від традицій, навіть принципів поетики його попередників, а в збагаченні, оновленні цих традицій зануренням у нову реальність світу, в прагненні освоїти її прикмети, ввести їх в систему метафор.

Саме звідси і «сивий сум», і «тополь дівочих золотисті стріли», і «оранжеве шептання», і кружляння супутника «кругом чола» і багато інших несподіваних, не раз природних, а не раз штучних і силуваних метафоричних сполучень. Настанова на те, що поезія повинна вбирати в себе всі реалії, поняття сучасного світу й сучасного мислення лю-дини, повинна гранично інтелектуалізуватися, оскільки універсаль-ність слова здатна виразити всю повноту духовного самовираження людини, — ця настанова найповніше виявилася у збірках «Соняшник» (1962) та «Протуберанці серця» (1965).

Звідки походять драчівські «протуберанці серця»? Від тичининського «червоних сонць протуберанці». «Повстанців сонця» молодий поет зняв з їх космічної висоти і поселив у людину, в її серце, зробив ознакою вічного неспокою і невтомної діяльності для торжества спра-ведливості, щастя, добра, сонячної сили серця:

Летить прокльон в зимовий сон, —

Ми розкутурхаєм в двобої

Людський граніт, людський гудрон

Багряним громом сили тої,

Що нас розчахує з добра, —

Так б'ють з сердець протуберанці —

Повстанці сонця... Біль вмира

У грандіознім сонцетанці...

Сонце тут — шкала моральних цінностей: чисте і просте «сонце віри», «сонце смутку — з віжками на храпах», «сонце смутку», з яко-го виростає «жорстока мудрість», поет взамін за сонце вимагає серце як найбільшу співмірну ціну, вимагав повноти самовіддачі людини за радість буття на землі. Усвідомлення настійної потреби жити за ви-щими законами краси і правди виступає у Драча не просто як гасло, заклик, — воно пройняте глибоким драматизмом.

Біль за сестер, чиє «бути чи не бути» безповоротно вмерло, посилю-ючись і наростаючи, вже дзвоном лунає в «Похороні голови колгоспу» (поема-трагедія «Ніж у сонці»):

Прощайте, ферми!

Й ви, воли розумні!

Й сторожкі коні в траурнім вбранні,

І чисте сонце, й люди, й лист кленовий!

І ви, машини, й ти, кринице вірна!

Прощай, дорого! Й ви, воли розумні!

А ти, Бетховене, прости мене за те,

Що я не мав часу прийти до тебе,

Що знаю я симфонії полів,

Але твоєї жодної не знаю.

Прости мені, Бетховене, за це.

Критик Ю. Суровцев у передмові до книги поезій І. Драча «Солнечный гром», виданій російською мовою, справедливо писав, що в болях, гіркоті героїв, лірично підкреслених автором, відчувається «мрія — про час, коли повинно «вистачити життя» і на «симфонії полів», і на Бетховена». Такий висновок підтверджується співвідношенням у творчості поета високих загальнолюдських цінностей з тим, що створено безіменними трудівниками. І тут немає ніякої нарочитості, неспівмірності величин: для поета головною є думка про те, що великі витвори майстрів грунтувалися на народній основі й ставали загальнолюдсь-ким надбанням. Недарма в «Баладі про Сар'янів та Ван Гогів» такі І несподівані аналогії:

Поорані віком смагляві лиця:

Горпини, Теклі, Тетяни і Ганни —

Сар'яни в хустках,

Ван Гоги в спідницях,

Кричевські з порепаними ногами.

Вони, ці жінки, білять і малюють звичайні сільські хати, але поет переконаний, що без цих хат, без цих «Парфенонів солом'яно-русих» не було б «співмірної музики граніту», не цілилися б у блакить «вітра-жів веселі зграї» і що забуття народних основ породжує потвори «цегли, заліза і скла», яких «Зверхньо бридиться небо з холодними зорями» («Архітектурний диптих»).

Одна з найхарактерніших особливостей розвитку І. Драча як поета, найприкметніша риса внутрішнього «сюжету» його лірики полягає в тому, що гострота вражень, справді ненаситна жадоба бачення, відчуття, заглибленість у поетичну традицію перебувають у нерозривній єдності з такою ж невтоленною спрагою інтелекту, прагненням осмис-лювати шляхи і наслідки науково-технічного прогресу. Вірш «До дже-рел» пронизує та ж ідея, що й «Баладу про Сар'янів та Ван Гогів» та інші твори збірок «Соняшник» і «Протуберанці серця» — ідея народних