Що спричинило до такої зміни? Поет відчув справедливість дум-ки, що найважче здобути визнання земляків. Він усвідомив, що поет не може обмежувати себе лише одною якоюсь читацькою аудиторією, тільки колом інтелектуалів, і що він повинен шукати шлях до найширшого кола читачів, а отже, свої мистецькі шукання зробити «до-ступнішими людям», бо «без читача нема поета, нема поезії». Крім цього, у погляді на світ крізь призму космічних швидкостей і синхро-фазотронів, який спершу був таким новим, незвичним, несподіваним і обіцяв стільки відкриттів у поезії, поступово стала окреслюватися межа. Скільки разів, наприклад, цитувалися рядки поета, в яких так по-молодечому загонисто було висловлено захоплення «фотонними крилами» космічного віку:

Але я вже скоріше помру,

Ніж з ракети в авто пересяду.

Що це?

Музика буйних форм

Лама строгі тонкі пілястри

А чи віку пекельного шторм

Виробляє з прямого хвилясте?

Спершу про ракету. В ній неможливо перебувати постійно, дово-диться пересідати в авто. Та й не тільки в нього. В пам'яті кожного не стерся ще, мабуть, факт, про який розповідалося на сторінках «Комсомольской правды»: журналіст із Далекого Сходу вирішив пройти від Владивостока до Москви пішки і подолав цей шлях за рік. Найсильнішим його враженням від цієї тривалої й нелегкої мандрівки було: яка велика наша земля, які безмежні її простори, яке багатство ланд-шафтів і які цікаві переходи пір року зі змінами кольорів, перельотами птаства... А було це здійснено в той час, коли поети оголосили нашу планету маленьким «шариком». Земля не змінилася, змінилося, а бага-то в чому збіднилося наше сприйняття її, наше знання про неї на рівні спостереження природи, живих, безпосередніх контактів з нею.

Тепер — про інтелектуальне новаторство. Воно теж має свої межі, і недовго довелося чекати, коли «орбіти» та «реторти» стали перетво-рюватися в такі ж поетичні штампи й стереотипи, якими до того були «солов'їні гаї» та «журавлині ключі». Справа, зрештою, не в штампах: вони Драчеві не загрожували. Просто поет усе глибше усвідомлював, що загальнолюдський прогрес неможливий без збереження історичної пам'яті, подолання земного тяжіння не може бути корисним і плодотворним для людини без рівновеликої сили тяжіння до рідної землі, народу й того, що він створив, інакше людину проковтне безодня бездуховності. Так само поезія не може успішно розвиватися, базуючись на голому, рафінованому інтелектуалізмі: мотор «сконструйованої» метафори, хоч би якою витонченою вона не була, швидко заглухне; ускладнений образ буде мертвонароджений, якщо він не спирається на життєву матерію, на людський характер, на стихію рідної мови... Книги «Балади буднів» та «До джерел» (маються на увазі нові тво-ри, що ввійшли до цієї збірки) можна назвати переламними в творчій біографії І. Драча, в них виразно виявилися сліди переорієнтації, ка-жучи словами самого автора, від «балад ДНК» до «балад буднів», від ускладнено-асоціативного образотворення до образності, орієнтованої на фольклорну символіку. Це був значною мірою перехідний, може, навіть переламний період.

Отже, як би не усвідомлювала людина всіх парадоксів сучасного світу, всіх кричущих суперечностей його, всіх проявів, коли досягнен-ня науки були використані проти гуманності, вона, людина, не може існувати поза цим світом, не може звільнитися від нього, як від влас-ної шкіри. На що ж їй спертися у своєму прийнятті науки, технічної цивілізації? Це вже питання соціально-морального плану. І. Драч на-магався дати на нього відповідь у поемі «Ніж у сонці», відповідь чітку й переконливу.