Публіцистика Івана Багряного

Микола Шлемкевич, відомий філософ, політолог і есеїст, далекий своїм світоглядом і політичними переконаннями від Івана Багряно-го, в червні 1957 року опублікував статтю, в якій відзначав: «Євген Маланюк-Іван Багряний — це, можна сказати, сьогодні найбільш відомі наші письменники за межами України. Здавалося б: два сві-ти!» Ім'я І. Багряного було замовчувано в Україні всі повоєнні роки, воно тільки останнім часом стало відомим читачам на батьківщині. Тепер опубліковано його романи «Сад Гетсиманський», «Тигролови», з'являються дослідження про нього. Актом справедливості й визнання стало присудження йому посмертно у березні 1992 року найвищої від-знаки нашої держави — Державної премії України імені Тараса Шев-ченка.

Однією з головних тем творчості письменника було викриття сис-теми більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів. Його твори вражають драматизмом зоб-ражуваного, принциповим і відвертим тавруванням тих заходів, які проголошувалися законними та необхідними для побудови далекого комунізму.

Багатьма європейськими мовами був перекладений памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Це — один із шедеврів публіцистики Баг-ряного, який збагатив скарбницю української політичної думки. Поява цього твору стала відповіддю на облудні заклики радянської пропаган-ди й на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій ре-патріації біженців до СРСР — прямо в концтабори. «Це була відповідь патріота України,— як зазначив І. Дзюба, — який хотів використати ста-новище емігранта — перебування у вільному світі — для боротьби за її свободу». Письменник докоряв у памфлеті тим представникам західної громадськості, які не помічали трагедії мільйонів жертв більшовизму й вороже ставилися до втікачів з СРСР, як до фашистських «колабо-раціоністів». Іван Багряний так пояснював виїзд на чужину: «Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родина». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна...»

Письменник відзначає, що третину свого життя ще до війни він провів по радянських тюрмах і концтаборах. Його вважали злочинцем супроти Вітчизни. Повертатися до СРСР Іван Багряний категорично не хотів. Чому? Однією з відповідей на це питання була фраза: «Лю-дині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на шостій частині світу, за китайським муром». І перед читачами постають страшні картини більшовицького свавілля: зменшення чисельності українського населення за чотири роки (з 1927 по 1930) на 10 мільйонів, вбивство каліки-дідуся та дядька, батька, примусова «колективізація», голод 33-го року, знищення української інтелігенції.

Полум'яний памфлет Івана Багряного про страждання українсь-кого народу став одним із тих документів у сорокові роки двадцятого століття, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб».

Публіцистичні твори письменника виступають своєрідним захис-том національної гідності, вони є прикладом послідовного, безкомп-ромісного викриття сталінської політики, яку порівняно з брунатною гітлерівською чумою. У статті «Квадратура кола» письменник нази-ває радянську дійсність «терпкою», де тільки резолюції є світлом для мільйонів людей, а все інше — сірість. І. Багряний наводить рядки з поезії Павла Тичини:

І Білий, і Блок, і Єсенін, і

Клюєв —

Росіє, Росіє, Росіє моя!..

Стоїть сторозтерзаний Київ

І двіста розіп'ятий я!..

Ось так розвінчував політику «рівноправності» всіх республік ко-лишнього СРСР письменник, що на далекій чужині гостро переживав становище України.

У памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Іван Багряний пи-сав: «Я вернусь до своєї Вітчизни... Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнської правди і справедливості».

Сьогодні Іван Багряний повернувся в Україну своїм пристрасним словом, що пробуджує у кожного справжнього українця почуття на-ціональної гідності.