Роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський» — возвеличення відважних і чесних

Коли з тривогою і захопленням читаєш сторінки біографії Івана Багряного і тихою нечутною ходою бредеш вулицями Харкова повз «фабрику-кухню» — в'язницю по вулиці Чернишевській, а потім уява переносить нас у табори Далекого Сходу, і радієш, що в'язень тікає із заслання і повертається до рідної Охтирки; але за доносом його зно-ву заарештовують і відправляють до харківської в'язниці на Холодній горі, де письменник перебуває понад два роки, а з них 83 дні — у камері смертників, то мимоволі розумієш, які події і факти лежать в основі роману «Сад Гетсиманський» — реальні, конкретні, автобіографічні.

Чому «Сад Гетсиманський»? І знаходимо відповідь у тому, що автор використовує біблійний матеріал — і заголовок, і епіграф, і згадуван-ня Каїна та Авеля, і використання євангельських цитат. Відомо, що за біблійною легендою, у саді Гетсиманському, де молився Ісус, його зрадив, передавши охороні, Іуда Іскаріот. У часи жахливих сталінських репресій у «сад Гетсиманський» перетворилася уся країна, у якій пану-вали продажність, відступництво, зрадництво загальнолюдських іде-алів і цінностей. Іуда ніби вселився у душі тих, хто забув про совість, про одвічні християнські заповіді, а тих, хто залишився вірним своїй життєвій позиції, чекала гірка доля Ісуса Христа — бути розп'ятим тілом, і душею.

Одвічну проблему боротьби добра і зла автор вирішує у романі через гірку долю Андрія Чумака, що намагається пройти через усі тор-тури в'язниці й лишитись людиною. Він дивується, як-то ця в'язниця змогла зібрати у своїх камерах 340 чоловік з вищою освітою, людей різних національностей, не контрреволюціонерів, а тих, хто вірив у соціалістичні ідеали. І партійні діячі, і слідчі, професор марксизму-ленінізму, навіть той інженер, що проектував цю тюрму. Жах! Жах і здивування, як же таке могло трапитись? І розпочинається боротьба двох таборів — в'язнів і слідчих. Одним із найжорстокіших слідчих є українець «козацького славного роду» Донець. А за маскою співчут-ливості наглядача Мельника приховується кат, який після розстрілу добиває ломиком ще живих жертв. А особливо огидною з'являється перед нами енкаведистка майор Нечаєва, яка з люттю, з ненавистю, з презирством дивиться на юнака. Для них людина — «пшик», ніщо, комаха, «дірка від бублика».

Серце завмирає, коли перегортаєш сторінки своєрідного путівника-довідника в'язниці: побут, звичаї, жаргон, взаємини між заарешто-ваними, допити, тортури, брудна лайка... і, коли людина потрапляє на «малий» і «великий конвеєр», то вона ламається, перетворюється на макет, привид.

Але ж Андрій Чумак, витримавши всі знущання, вистояв, зберіг силу волі, гордість, мораль справжньої людини. «Сатаною безрогою», «чортом», «маніяком» називають хлопця кати. Нескорений Андрій у справді нелюдських умовах перетворюється на суддю, який вино-сить вирок своїм мучителям: «Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви самі себе роздавлюєте... Я говорив вам про мільйони. Так, нас мільйони. Мільйони, ім'я яким — нарід!.. І ви його роздавлюєте, бродите черевиками по на-шій крові... Ви нас розчавите, але самі ви ніколи не матимете щас-тя. Ми вас переслідуватимемо все ваше життя, цей наш крик, наша кров переслідуватиме вас все життя...» Всупереч всім страхіттям і залякуванням Андрій бунтує проти системи, причому переконано і свідомо.

Болісно розмірковує Андрій про зраду. Він впевнений, що ні брати, ні сестра, ні наречена Катря не могли сотворити це. Душевні муки героя не можуть убити його віри в рідних.

Зрада і помста, як дві нерозлучні подруги. Помста - вона одвіч-ний супутник боротьби між добром і злом. Ця проблема надто хви-лює Івана Багряного. Якщо Григорій Многогрішний у «Тигроловах» тікає зі спецешелону з думкою про необхідність жити, вижити, щоб або вмерти, або відплатити своєму мучителю майорові Медвину, який зі скаженою люттю вивертав хлопцеві суглоби, виламував ребра, бив межи очі, то Андрій Чумак — і невинна жертва сталінського режиму, і сильна особистість, яка зрозуміла «правила гри» тоталітарної системи і використала їх проти неї самої в особі слідчих. «Хто підняв палку, нехай спробує її на собі», — думає Чумак. Письменник переконаний, що сильна особистість може обійтися без помсти, приглушивши в собі всі незліченні кривди і образи. Вивчивши «правила гри», Андрій робить так, що кат і жертва опиняються в одній в'язниці, та це не перемога, бо на зміну цьому катові може прийти ще більш жорстокий і підступний.

Отож, у романі «Сад Гетсиманський», який звеличує відважних і чесних, Іван Багряний бачить Україну, побудовану не «тюрмою і кулею», а гармонією, правдою і добром.