Романтичні ідеали національного визволення та свободи в ранній ліриці Павла Тичини

Як мало ми знаємо «невідомого» Тичину, як мало ми знали «епоху Тичини». По-справжньому «епоху Тичини» ми можемо зрозуміти лише тепер, коли відомо більше історичних фактів. І якщо ж ми по-новому дивимось на історію, то по-новому потрібно дивитися і на літературу.

Тичина з'явився у той час, коли із безкрайої стихії тривалого національного потоку засяяла зірка надії.

Поет відкриває для себе світ, в якому все взаємопов'язане. Світ, законом буття якого повинна бути гармонія. Він відкриває його і радіє. Ця радість струменить з рядків його поезії:

Живу, живу — ридаю,

Живу, живу — сміюсь,

Чого живу — не знаю

І думати боюсь

(«Живу, живу — ридаю»)

Відчуваючи красу життя, поета визрівають філософські роздуми:

Глянь: обірвалась в небі зірка промениста,

В ставку друга назустріч лине.

Все йде кудись, все плине... —

Гей, думай, думай — заглибляйся.

Так ми обірвемось колись.

(«Озвався дзвін і потонув у присмерковім сумі»)

Але реально зіткнувшись зі світом, людина бачить, що світ цей далекий від досконалості, від гармонії. Так сталося і на початку XX ст. Світова війна, події 1917—1918 років сколихнули всю Україну. Саме цей час відіграв важливу роль у житті поета. «Тичина «Сонячних кларнетів», — пише В. Стус, — увесь у провесні української революції». Усвідомлення святості свободи глибоко проникало в душі всіх громадян... Думаю, саме тому народилися рядки: «Гей, вдарте в струни, кобзарі...» Це один з перших відгуків Тичини і української літератури взагалі на крах царизму та відродження надій на українську державність.

У вірші «Золотий гомін», написаному влітку 1917 року, поет зазначає, що український народ на своїй землі має право сам розпоряджатися своїм життям. Однак, радіючи з цього, у поета з'являються передчуття біди:

Чорний птах — у нього очі — пазурі!

Вражає те, що звідки міг знати, як міг відчути поет, що прилетить чорний птах розбрату, ненависті, братовбивства.

Але поет молодий, оптимістично дивиться на життя і вірить у перемогу добра і справедливості:

Вітай же нас ти з сонцем, голубами,

Вітай же нас рідними піснями,

Я — молодий!

Молодий.

Звістка про проголошення Української Народної Республіки 10 листопада 1917 року знайшла радісний відгук у душі молодого поета, але «золотий вік» національного відродження закінчився, так по-справжньому і не почавшись.

Почалася війна Радянської Росії із владою Української Народної Республіки, а фактично з незалежністю України.

Бій під Крутами лунко відгукнувся у серці поета. Після цих подій були створені поезії «Пам'яті тридцяти» і «Хто ж це так із тебе насміятись смів?»

Замість визволення революція принесла українській землі ріки крові. Нова війна принесла війну:

Одчиняйте двері — Горобина ніч.

Одчиняйте двері — Всі шляхи в крові.

Тичина-поет вірив у революцію, в її ідеали. Але, на жаль, надії поета не справдилися. Дійсність виявилася набагато складнішою, трагічнішою:

Хто ж це так із тебе насміятись смів?

Хто у твоє серце ніж загородив?

Хто ж тобі зготовив цей кривавий час?

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Може, саме тут слід шукати першовитоки трагедії Тичини? Поет, як і багато хто з митців, опинився на роздоріжжі. З одного боку, він палко вірить, що революція принесе українцям соціальне, національне і духовне визволення:

Вставай, хто серцем кучерявий!

Нова республіко, гряди!

Хлюпни нам, морю, свіжі лави!

О Земле, велетнів роди!

З другого — поет усвідомлював: нове життя не можна будувати на крові:

Не буть ніколи раю

У цім кривавім краю.

(«Скорбна мати»)

Два різні погляди на революцію виразно постають у двох збірках — «Плуг» і «Замість сонетів та октав». Якщо збірка «Плуг» широко відома, ґрунтовно проаналізована, то друга — десятки років була у схованці, у якій подано роздум поета про революцію і народ, революцію і культуру, філософія поета — не сприйняття насильства «крові заради хоч би й найвищих ідей:

Сини нас повішають:

ось... воля і земля.

А що за ту волю

Та безкінечна кров...

(«Прийшли до мене гості»)

Пізніше Тичина змінить свої погляди, прийме дійсність такою, якою вона є, оспіває те, що стане гаслом дня. То початок внутрішнього злому — заборонити собі бачити все, підкорятись не внутрішнім потребам, а зовнішнім вимогам.

Можна лише уявити, як страждала душа співця від річок крові, які пролила революція, від смертей, які вона спричинила. У душі поета починається боротьба. Ось про що говорять щоденникові записи:

«Останніми часами я все більше і більше задумуюсь над дилемою: партійний я чи безпартійний? Замість одходу од анархії вийшов одхід до заячої філософії...»

Що всі драми землі

в трагедії космосу.

Що земля як не крапля,

і вся людськість хіба не єсть

інфузорія.

(«В космічному оркестрі»)

Але світ ще не впіймав Тичину.

Кажуть, що поети розквітають раз на віку. Якщо це правда, то Тичина розцвів у молоді роки. «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «У космічному оркестрі», «Золотий гомін», значною мірою «Вітер з України» — ось де справжня висока поезія.