Сутність опору Беранже

Життя людей сповнене проявів, які при уважнішому розгляді можуть здатися нелогічними чи навіть абсурдними. Особливо це вражає, коли йдеться про явища суспільного життя, коли кожна окрема людина діє за законами особистої логіки, а в поєднанні виходить щось майже безглузде. Глобальні політичні експерименти XX сторіччя неодноразово закінчувалися трагедіями цілих народів, вони здійснювалися на очах письменників, що бачили протиріччя між ідеями та їх втіленням, і були свідками того, як великі маси людей, об'єднавшись, робили речі, не сумісні зі здоровим глуздом, які ніколи не вчинили б поодинці, а потім наївно жахалися і твердили, що всі вони нічого не знали і не розуміли.

Не випадково виник особливий художній напрям, що зосередив свою увагу на висвітленні саме цього моменту людського існування. Театр абсурду, одним з найяскравіших представників якого є Ежен Йонеску, порушує проблеми суспільно-філософського плану, змушує подивитися на світ з цього нового ракурсу крізь скло драматургічних засобів.

У п'єсах театру абсурду відбувається те, чого ніби ніколи не може бути. Так, у п'єсі Йонеску «Носороги» звичайні мешканці пересічного міста починають перетворюватися на носорогів, але це — лише образ, що дозволяє узагальнити сам принцип втрати людьми людської подоби, яка, в свою чергу, є закономірним результатом тоталітарного суспільного устрою. Не має значення, якого саме: художній прийом робить узагальнення універсальним. Коли цю п'єсу було поставлено вперше, більшість глядачів і критиків вважали, що йдеться про націонал-соціалізм, але Йонеску спростовував подібне спрощене тлумачення. Таких «носорогів» можна зустріти не лише в Німеччині, зображене явище ширше за будь-який окремий і конкретний випадок. Радше йдеться про загальні причини та принципи озвіріння людей і про пошук шляхів протистояння, які в п'єсі презентує Беранже — одинак, що стихійно виступає проти тоталітаризму, проти колективних історій та епідемій (під виглядом розуму або ідей), і є, на думку автора, колективним захворюванням.

Невдаха та ідеаліст Беранже не дуже схожий на традиційного позитивного героя, але саме він виявляється здатним лишитися людиною. На початку п'єси його образ здається майже невиразним: він не декларує чітких ідей, на відміну від інших персонажів, здається не має навіть власної позиції, просто одним з перших відчуває небезпеку. Але подальший розвиток подій доводить, хто чого вартий. Відсутність конкретних переконань виявляється програшною лише на перший погляд, хоча спочатку «ідейні» персонажі мають переконливий вигляд, такі як інтелігентний Жан, переконаний, що «Вища людина це та, яка виконує свій обов'язок» і торочить про «зброю терпимості, культури, інтелігентності», і не випадково серед них з'являється Логік, який усі свої силогізми виводить з класичними логічними помилками. У їхніх прийомах мислення і вже заздалегідь закодовані можливості як довести будь-що, так і нелогічність під маскою логічності. Вставна щодо сюжету розмова про котів (якщо чотири лапи — це кіт) — образ подібного мислення.

Носорогів довго не бажають бачити, їхнє існування заперечують, називають «містифікацією», «пропагандою», «ілюзією». Для Беранже вони — реальність, що йому не подобається: «Тупе чотириноге, що не варте й однісінького слова! Та ще й люте...». Коли носорогів стає багато, починають звучати інші голоси протесту, що лунають або декларативно, або непереконливо.

Слова Жана перед перетворенням його на тварину висвітлюють додатковий зміст образу «носорогів», не ідеологічного плану (що навмисне не уточнюється), а принцип ставлення до людей: «Я не те що не люблю людей, вони мені байдужі або ж гидкі, хай лиш не стають мені на дорозі, я розчавлю їх», «У мене є мета, і я рвуся до неї». В такому підході вже є щось нелюдське.

Інший персонаж схильний до філософських розмірковувань, Дудар, запитує риторично: «Хіба можна знати, де зло, а де добро?» і потрапляє у пастку власних переконань: чому б не долучитися йому до великої «усесвітньої родини», коли у носорогів більшість? «Треба йти за часом,» — каже перед перетворенням на носорога Ботар. «Вибери собі ту реальність, яка тобі підходить,» — радить Беранже Дезі. Вона пропонує йому «Удвох, без нікого — бути щасливими». Але саме спроба втечі в уявний світ призводить до того, що вона потім починає захоплюватися носорогами — «Це вони народ. І їм добре в їхній шкурі».

Беранже вважає, що сам він не підкутий у філософії, але відчуває небезпеку серцем. І серце виявляється розумнішим за «розум». Саме цим він вирізняється з свого оточення, і саме здатність відчувати, співчувати, страждати через сумління дозволяють йому опиратися епідемії. Не від сформульованої ідеї відштовхується Беранже, але його переконання виявляються сильнішими. «Людина вища від носорога!» — вірить він, і це не потребує доказів. Людина тим і вища, що здатна не чавити все перед собою, а спроможна на співчуття і мати совість. Беранже рятується завдяки тому, що захищає у собі саме цю здатність.

А розгадавши головну сутність опору Беранже, можна зрозуміти й авторський задум: щоб не допускати «масового психозу», треба вчитися зберігати у собі людяність.