Сходинки в пізнанні облудності епохи

(за романом Олеся Гончара «Собор»)

У газеті «Літературна Україна» в 1993 році була надрукована стаття Олеся Гончара «Будьмо гідними святинь». Письменник відзначав: «Хіба тоталітарна система не готувала в своїх надрах легіони браконьєрів, безбатченків, бездуховних жорстоких циніків, у чиїх навіть генах не лишається почуття совісті, моральних самообмежень, розуміння еле-ментарного людського обов'язку?» На це запитання вичерпна відповідь була дана Олесем Гончарем у романі-набаті «Собор», який критик І.Бокий вважав «закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди й лицемірства». Епоху облуди й лицемірства відстоювали люди, яких виховала тоталітарна система. Головним при-нципом, яким керувалися «временщики», було існування тимчасове. Саме за час свого панування вони встигали посіяти зерна бездухов-ності, безпам'ятства.

Яскравим прикладом показу духовної деградації представників вла-ди, хоча й районного масштабу, був образ Володьки Лободи. Він вихо-вувався в сім'ї відомого майстра Ізота Лободи, який своєю працею ме-талурга заслужив пошану мешканців селища. Як сталося, що Володька виріс егоїстом, бездушним «висуванцем» з ореолом «генія»? Автор свідомо не показує нам поступове вирощування почуття кар'єризму. Перед нами уже свідомий носій теорії кар'єризму: «Що поганого, коли працівник прагне здорової кар'єри? Хіба ж не стимул, особли-во для нашого брата-низовика? Чому тільки з трибун та в' звірячих байках викривати зло? Треба брати владу і карати його. Силою влади, закону!»

Як же на практиці здійснює покарання зла Володька Лобода? У творі він виступає не знищувачем кривди та зла, а сам їх чинить. Віддав свого батька в Будинок ветеранів, міркуючи, що старому мета-лургу там, у колективі, буде краще. Вражає зустріч сина з Ізотом, який гнівно засуджує наміри «батькопродавця».

Письменник ще залишає Володимиру шанс до примирення: «Якби можна було впасти до ніг батька, дитинчам малим стати». Але для цього потрібна занадто велика ціна — відмовитися від кар'єри. А цьо-го молодший Лобода не зміг би собі дозволити, бо бацила «геніаль-ності» вже почала свою ганебну дію духовної деградації. Володька не може критично оцінити свої вчинки, а головне — не любить людей, не здатний зрозуміти їхнього ставлення до собору — невмирущого пам'ятника історичного минулого народу. Напередодні 300-річчя Пе-реяславської ради Лобода запропонував узяти собор у риштовання. Так була узаконена брехлива видимість ремонту дорогоцінної пам'ятки архітектури. Собор заплановано було знести, а на його місці розби-ти ринок та побудувати шашличну. Дійсно, сучасно, прибутково. А як же почуття відповідальності перед наступними поколіннями? У висуванців на це свої погляди. Володька, переконуючи Миколу Баглая, розкриває свою справжню суть: «Ну що тобі, юнакові з робіт-ничого передмістя, шукати в тому струхлявілому Яворницькому? Собори... шаблі козацькі... курені! Та то ж уже реквізит історії, мотлох минулих віків, як ти цього не розумієш?»

Не маючи достатньо сили для руйнування святинь, Лобода про-клинає витвір козачих зодчих: «Ненавиджу всіма фібрами душі!» Але навіть у цього кар'єриста згодом вихоплюється: «Але ж і красень, стервець!»

Отже, Володька Лобода — це виплід тоталітарно-бюрократичної системи, коли чиновництво тільки голосувало про єдність із трудя-щими, а насправді називало їх «дивним народом». Ці люди живуть в іншому світі. Можливо, навіть в іншому вимірі часу, керуючись своїми законами, що захищають духовне браконьєрство, руйнацію, бездухов-ність. Звинувачувати Володьку Лободу ми не маємо права. Це зроби-ла історія розвитку суспільства. Для нас головне — не піти у майбуття стежкою «геніальності», що руйнує собори душ людських, не пересту-пити байдуже через вироблені впродовж тисячоліть моральні закони.