Твір-мініатюра.

Коралі уст — у ритми голосні

Іван Якович Франко - Великий Каменяр, колосальна творчість якого давно стала надбанням світової культури.

Як полум'яний патріот, нескорений борець за свободу і щастя рідного народу, він у своїй поезії пропагує ідеали добра, прогресу і братерства.

Кожний твір поета — це подих всеохоплюючої боротьби за Батьківщину. Франко пише:

У мене ж тая Русь — Кривава в серці рана.

Поет з шанобою говорить:

Ми ломимо скалу, рівняєм правди пута.

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Так, варто схилятися перед Франком, бо «важкая дума-мука» не залишала його серця, сповненого стражданнями за своїх співвітчизників:

Не дай живому в домовину класться,

Не дай подумать ані на хвилину

Про власну радість і про власне щастя.

Франко саме тому й бореться, що чує вражаючий стогін, але водночас не забуває і про слово гармонії й краси, закритеє від багатьох людей. І, прагнучи тієї благодійної краси, поет натхненно мріє:

І час прийде, коли весь світ покине

Богів і духів, лиш тебе, богине,

Чтить буде вічно — тут на полотні.

Але богиня живе не лише у витворах малярства, а й у народі. Це богиня любові, про яку любо-мило співати: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...»

І в найінтимнішій ліриці Іван Франко підноситься до вершин загальнолюдської, найглибшої сили почуттів. І коли він досягає цієї вершини — відчувається натхнений голос цариці душі людської — Поезії, ми довідуємось про найпотаємніші бажання люблячого серця.

Я понесу тебе в душі на дні,

Обмежу чаром свіжості й любові,

Твою красу я переллю в пісні,

Огонь очей — в дзвінкії хвилі мови...

Коралі уст — у ритми голосні.

Поет залишив нам глибоку людяність і пекучі думи. Думи поета, розкидані у віршах — цих шматочках його великого серця. Як Шевченко, так і Франко — великі у своїй простоті, прекрасні у своїй близькості з народом.