Тематичні обрії лірики Олександра Олеся

Двадцять сім років — з 1930 по 1957 рік — вірші Олександра Олеся в нашій країні не друкувалися. Головною причиною цього було те, що в 1919 році поет покинув Батьківщину. Його лякало все, що відбувалося на той час в Україні, він не розумів складних та швидких процесів перебудови суспільства. Саме тому поет виїхав за кордон, де він жив у безмежній тузі за рідною землею до кінця свого життя. На чужині він продовжував писати і друкувати твори, намагався підтримувати зв'язки з Батьківщиною. Похований Олександр Іванович Кандиба на Ольшанському кладовищі в Празі.

Олександр Олесь був тонким, проникливим ліриком, співцем при-роди й кохання. Деякі критики нерідко намагалися звинувачувати по-ета в захопленні «чистою красою», але й досі бринять його рядки:

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

Після виходу першої книжки поета — «З журбою радість обнялась», Іван Франко писав: «...можна повітати майстра віршової форми і лег-ких, граціозних пісень. Майже кожен віршик так і проситься під ноту, має в собі мелодію». Олександр Олесь був глибоким ліриком, який своїми віршами пробуджував все найкраще в людині.

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмілій, впивайся,

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

Але серед його ліричних творів зустрічаються і вірші про револю-ційні події 1905 року, які поет вітав:

Народ століття зносив гніт,

Терпів ярмо й сваволю...

І грізно враз розбив граніт,

І — гей, на бій за волю!

Революція зазнала поразки, настали часи реакції. Змінюється і те-матика віршів Олеся — тепер це твори, сповнені болю, крізь який все ж таки пробивається надія («Стало знов темніше...», «В години розпачу», «Ми не кинемо зброї своєї» та ін.). Надія і смуток переплелися в твор-чості поета. Найяскравіше це відображено у відомих віршах «Айстри» та «Лебідь». Айстри чекали ранку, мріяли про весну і світло, але нав-круги була осінь.

І вгледіли айстри, що вколо — тюрма...

І вгледіли айстри, що жити дарма, —

Схилились і вмерли,... І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх!..

В еміграції Олесь писав вірші, в яких переважають настрої самот-ності, відчаю і туги за Батьківщиною:

В вигнанні дні течуть, як сльози,

Думки в вигнанні сплять, як мертві...

Поет продовжує писати про красу природи і про кохання, але тепер це лише світлі спогади про вітчизну. Слава і визнання не приносили душевного спокою, бо Олесь був відірваний від рідної землі.

О, принесіть як не надію,

То крихту рідної землі;

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію...

До кінця своїх днів поет молився за Україну, в надії хоч «у сні уг-ледіти б свій край...»

Олександр Олесь — один з найталановитіших поетів українського народу. Його віршам притаманна дивовижна легкість та краса. Про-читавши його першу збірку, Леся Українка сказала, «що їй вже писати ліричні вірші не варто». На щастя, зараз прекрасна творчість поета повертається до нас, його збірки виходять усе повнішими обсягами і більшими тиражами.