Ти знаєш, що ти — людина. Ти знаєш про це чи ні?

(В. Симоненко)

Прочитавши ці рядки відомого поета-шістдесятника В. Симоненка, замислилася. Адже дійсно. Я— людина! Людина, яка народилася на світ, щоб пройти свій шлях, щоб пізнати закони Всесвіту, пізнати, нарешті, саму себе.

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Отже, ти — неповторна особистість. Ти і тільки ти! Зараз, у цей час, коли ходиш по цій землі, відчуваєш її дихання, милуєшся її природою.

Тож поспішай жити, не витрачай даремно час на щось мізерне, вдивляйся у світ широко відкритими очима, милуйся всім, що тебе оточує. Бо час лине швидко, не встигнеш обернутися, а він пройде:

Більше тебе не буде

Завтра на цій землі.

Інші ходитимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

А поки ще «сьогодні», поки ти ще молода людина, є час для вдосконалення, самопізнання, включайся у вир життя, боротьбу поглядів та ідей, добра і зла, справедливості й облудності.

Отже, час. А який він? Адже це і протиріччя, і гармонія, і боротьба протилежностей.

Він складається з багатьох чинників. А найголовніше — це, на мою думку, обрати правильний життєвий шлях, тобто професію, яка б гармонійно вписувалася в цей незвіданий, суперечливий час. Свій шлях я обрала давно. А підказала мені його книга — повість Б. Могилевського «Життя Пирогова». Оце людина! Скільки добрих і корисних справ зробив на своєму життєвому шляху видатний вчений!

Одного разу Микола Іванович звернув увагу на те, що не тільки хірургічні втручання виліковують поранених. Ще більше їм потрібен догляд. А хто краще за жінку може оточити теплом, увагою, сказати добре слово, нагадати про рідну домівку? Тому й запропонував Пирогов деяким жінкам стати сестрами-жалібницями. Деякі з них відгукнулися й прибули до Севастополя з Петербурга. Пораненим надавалася необхідна допомога.

У дні жорстоких лихоліть жила у Севастополі кругла сирота Даша, дочка матроса. Дівчина вирішила допомагати жінкам у догляді за пораненими. Вона продала все своє майно, відрізала косу, купила коня, зібрала багато чистих ганчірок і поїхала слідом за військовими. Організувала перший в Криму перев'язувальний пункт і стала першою сестрою-жалібницею.

Солдати й матроси згадували того червонощокого хлопчика, який під вогнем ворога перев'язував поранених. Він здавався завороженим — жодна куля не чіпала хлопця, бо палке бажання допомогти пораненим робило його безрозсудно сміливим. Цим «хлопчиськом» була Даша. Коли Пирогов уперше побачив дівчину в госпіталі, у неї на грудях була золота медаль «За хоробрість».

Даша допомагала Пирогову під час операцій. Її знали й любили в Севастополі. Військові називали її Дашею Севастопольською. Так дівчина в XIX ст. знайшла свій шлях, своє призначення на цій землі. Вона говорила: «А загину — мене добрим словом люди згадають».

Так, цю славну дівчину згадують вже більше століття. Її життя не пройшло даремно.

Тому хочеться мені зробити в житті щось таке, за що люди пам'ятатимуть довго. Хочу стати лікарем, хочу «спішити жити», щоб не проспати, щоб сказали, що жила на землі Людина.