Тоталітаризм — це злочинна форма влади, що безкарно знищує свій народ в романах Івана Багряного та Василя Барки

У нас не було ні правди, ні волі, у нас одбирали віру. Багато ук-раїнських письменників, справжніх синів свого народу, зазнали пере-слідувань, морального терору і політичних репресій у роки комуніс-тичної сваволі. І тільки коли вони опинилися далеко від Радянської імперії, вони змогли розповісти нам правду.

Іванові Багряному довелося пройти через усі пекельні кола, які влаштувала радянська влада «своєму» народові. Уперше його зааре-штували в Харкові в 1932 році, звинувативши в українському націо-налізмі. Під час слідства його запитали: «Бувши на нашому місці, що б ви зробили такому злочинцеві, як ви?» «Я б розстріляв,— відповів Багряний. — Коли ви дасте мені кілька років, то виховаєте з мене контрреволюціонера. Тож або відпустіть, або розстріляйте». Два роки і чотири місяці просидів він у тюрмі на Холодній горі. І не просто просидів: його було нещадно катовано, бито, з нього вперто намагали-ся видобути необхідні зізнання, провокували, обіцяли, погрожували... Оцей досвід і став основою роману «Сад Гетсиманський». Авторові не довелося вигадувати головного героя, бо Андрій Чумак — це він сам. «Він по черзі пройшов через усі ступені розбирання душі, до нього по черзі застосовано всі методи, які здібне був вигадати диявольський геній епохи», — читаємо в романі. Але він не розколовся, не здався, не зрадив свої ідеали. Прямо в очі своїм мучителям він Говорить, що не визнає пролетарського правосуддя. «І так само не визнаю соціалізму, будованого тюрмою й кулею.» За ґратами, де, як запевняв напис на тю-ремних мурах: «Хто не був — той буде, хто був — той не забуде», Андрій Чумак усвідомив важливу істину: «Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — це найпідліша з усіх істот».

Роман «Тигролови» поряд із романом «Сад Гетсиманський» серед творчої спадщини письменника здобув найбільшу популярність. При-годи головного героя Григорія Многогрішного розпочинаються тоді, коли він втікає з «ешелону смерті» — етапного спецешелону НКВС, що мчав до смертників ГУЛАГу. Незабутнє враження справляє сим-волічний образ дракона-поїзда, який асоціюється в уяві письменни-ка з потворною сталінською системою: «... Вирячивши очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і вогненним хвостом за-мітаючи слід, летів дракон...» Шістдесят коробок-вагонів — шістдесят суглобів у дракона. Спереду вогнеока голова — велетенський двоокий циклоп — потяг «Йосиф Сталін». Григорій Многогрішний був засудже-ний на 25 років ГУЛАГу. Але він не дав перемолоти себе тоталітарній м'ясорубці. Ні варта, ні повна ізоляція не втримали його: «Стрибнув у певну смерть, але не здався, дев'яносто дев'ять шансів проти одного за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув...»

Широку панораму всеукраїнської трагедії подає В. Барка в романі «Жовтий князь». Нікого не можуть залишити байдужими епізоди го-лодної смерті дітей — надії і майбутнього нашої нації. Вони помирають від неможливості з'їсти кусень хліба.

Жахливо було дивитися батькам, як помирає їх син: «Страх збільшився вмить, бо в Миколи над щиколотками крізь лахміття, видно: на припухлих і розірваних місцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тіла. Металась, шукаючи чистої полотнини, і, знаходячи ранки, перев'язувала їх. Після чого Микола заснув». Але ж хліб у селі був! Він, невивезений, підгнивав у церкві. Це було те зерно, що силоміць відібрали у селян. Це був той хліб, за приховання якого сім'ї висилали до Сибіру. Його можна було б роздати людям і врятувати їхнє життя, але накази уряду за-бороняли це робити. Влада знищувала тих, хто намагався отримати свій же хліб. Урядовцям було байдуже, що поряд з ними гинуть від голоду люди.

Іван Багряний і Василь Барка прагнули розказати всьому людству болючу правду про радянську тоталітарну систему, яка знищує все на своєму шляху, бо вона саме — «Жовтий князь».