Трагізм селянської долі в новелах Василя Стефаника

Мабуть, не було в галицькому селі такої проблеми, якої не торкнувся у своїй творчості Василь Стефаник. Він безмежно любив людину і мріяв про щастя стомлених, спрацьованих селян. Письменник на власні очі бачив нещастя земляків і зумів у новелах розповісти про всі негаразди в житті знедолених людей.

Жахливим було становище дітей у бідняцьких родинах. Бідність, голод, хвороби — усе це забирало сили, здоров'я і життя малих. У новелі «Катруся» автор розповідає про хвору дівчинку, яку нема чим годувати, нема за що купити ліки. І навіть батьки, які дуже люблять її, вже давно чекають її смерти, бо всі гроші витрачені на ворожок та лікарів, ніхто не працює, бо доглядають дочку. А прийде зима — їсти буде нічого. У докорах батьків відчувається величезна туга, але допомогти Катрусі вони вже не можуть і розуміють, що без неї вони довго не проживуть.

Читаючи новелу «Похорон», ми навіть спочатку не можемо зрозуміти, хто лежить у маленькій труні. І лише з розмови двох жінок дізнаємося, що це хлопчик, який жив лише з матір'ю. Вони жили дуже бідно, а матері доводилося працювати цілий день, і вона залишала сина зовсім одного. Він був худий, брудний, завжди голодний. А якось застудився і помер. Помер, бо навіть за хворим мати не могла доглядати, і нікому було подати йому склянку води, коли його спалював страшний жар.

Хвилює Стефаника і життя, старих, спрацьованих людей. У хаті дорослих дітей вони стають самотніми. А діти... Вони люблять і шанують батьків, але ж через злидні не мають коштів утримувати свою родину, не мають грошей на похорон. Тому вони і чекають, і бояться смерті старих. Саме так живе у свого сина Митриха з новели «Осінь». Вона весь час лежить на печі, дивиться, як з останніх сил тягнеться її син, і благає собі у Бога смерті.

Болем і тугою сповнена новела «Сама-саміська», в якій розповідається про смерть старої жінки. Діти лишили хвору бабу вдома, бо «сидіти коло слабої у гарячий час — то, Бог видів, не було як». Баба починає марити, бачить чортів, козаків. Вона не втримується на ногах, падаючи, розбиває собі голову і помирає.

Не забував Стефаник і про страшне лихо селян — рекрутчину. Він написав своєрідну дилогію («Виводили з села» та «Стратився») про долю парубка Миколая Чорного, якого забрали до війська. Письменник зобразив лише два епізоди з усієї трагедії — прощання матері з сином та поїздку батька за тілом сина, який повісився, не витримавши нових умов існування.

Боліла Стефаникова душа, коли він бачив емігрантів, що їхали до Канади. Вони не шукали чогось надзвичайного та дивного, -а лише сподівались на нормальне життя. Саме про трагедію людини, що їде на чужину, і розповідає новела «Камінний хрест». Іван Дідух залишає Батьківщину, бо ніяких надій і сподівань не лишилося. Діти умовили батька поїхати, і він погодився з ними, але ж почував себе скаліченим птахом. І поставив по собі і своїм життю камінний хрест.

Письменник глибоко переймався чужим життям, роз'ятрював своє серце чужим болем. Він писав: «... Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки». Отак і творив Василь Стефаник, покладаючись на життєву правду і розкриваючи весь трагізм селянської долі.