Україна в серці і поезії Олександра Олеся

Олександр Олесь творив у складних умовах піднесення визвольної борні рідного народу, що завершилася 1917 року проголошенням де-ржавності України та її трагічного краху. На його творчість вплинула трагедія українського народу, який не знайшов у собі сили визволи-тися з-під колоніального ярма, і болісні переживання серця, відкри-того до краси і любові, але змушеного постійно сприймати удари зла. М. Грушевський зазначив, що в поезії О. Олеся відбилися настрої пе-редових кіл громадянства: «Україна дістала поета-лірика, котрого ви-глядала від часів Шевченка!»

Поет прагнув поетичним словом виховати національну гідність ук-раїнців, тому у його творчій спадщині так багато місця відведено Ук-раїні. Він постійно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю могли б відобразити любов і захоплення Україною:

Жита з волошками, і луки, і гаї,

І всі розкоші весняні,

Всю вроду, всю красу безкраю,

В словах, в пісні мої.

Доля України весь час хвилювала Олеся, не давала його серцю спо-кою. На її степах та луках розквітали йому квіти щастя, співали і пла-кали солов'ї, оживала казка дитинства. Тому так боліла його душа, коли перед ним поставала тогочасна дійсність. 1906 року він написав:

Прокляття, розпач і ганьба!

Усю пройшов я Україну,

І сам не знаю, де спочину

І де не стріну я раба.

1903 року поет побував на відкритті пам'ятника Котляревському, і саме тоді відбувся його остаточний вибір — усвідомлення свого на-ціонального покликання. Відтоді в кожному вірші билося переповне-не любов'ю до України поетове серце. У поезіях «Для всіх ти мертва і смішна...», «Ой не квітни, весно — мій народ в кайданах...», «Садок. Пани. Московська мова...», «О правда! Мій народ смішний безкрає...» знайшло своє відображення осмислення поетом-патріотом долі рідної землі, її минулого і сучасного:

Ні! Хочу ліру я розбити,

Узяти сурму мідну

Із нею з гір мерців будить

І Україну бідну.

Та ось наступають передреволюційні роки — і у поезіях 1916—1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Ми ніби стаємо свідками оновлення духовних сил митця, його оптимізму. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим і спроможним творити власну долю. Цими сподіваннями пронизані його вірші «Про світ ви марили, і ось — світає...», «Воля!? Воля!? Сниться, може?», «Схід сонця зустріти я вийшов у поле...».

Але ці сподівання не справдилися... Поетове серце сходить кров'ю від муки, відчаю і безнадії:

Над краєм дим пожеж і мла...

Внизу страшне криваве море...

На хвилях плавають тіла...

Орач ланів своїх не оре.

Тяжко читати ці рядки... Може, тому розумієш причини того кроку, від якого для Олеся почалося трагічне життя на чужині. Трагічне — бо його серце, обезсилене від споглядання страшних картин громадянсь-кої війни, страждало від трагедії України, від розриву з нею. Він звер-тався до образу Т. Шевченка, сповідуючи йому свої болі. Він пише вірші, лейтмотивом яких звучить сумний біль: «Душа розірвана, як рана... Бальзам далеко так, як сонце...»

...Сьогодні, у час становлення своєї державності, патріотичні твори О. Олеся зазвучали з новою силою, сповнюючи серця читачів, співвіт-чизників вдячністю і шаною.