Український князь б'є чолом рідній Україні

(Євген Маланюк)

Євген Маланюк (1897-1968) — один із найобдарованіших і найінтелектуальніших митців української еміграції та новітньої вітчизня-ної літератури в цілому. Походив із старого козацького роду, здобув непогану різнобічну освіту. В буремні 10-ті був спочатку поручиком царської армії, потім — старшиною армії Української національної Ради (УНР). Після упадку УНР 1920 з тисячами таких, як сам, подався на еміграцію. У таборі для інтернованих заснував літературний журнал «Веселка». В Чехословаччині закінчив гідротехнічний відділ Українсь-кої господарської академії. Хвилі другої світової війни занесли його аж до Америки. До самої смерті він прожив у Нью-Йорку, працюючи в інженерному бюро.

Ставлення поета до України було дуже складним і неоднозначним. Воно просякло як художню, так і публіцистичну спадщину поета. Найглибшою теоретичною працею є стаття «Малоросійство», опублікована 1959 року у Нью-Йорку. Маланюк розглядає «малоросійство» як ти-пове поняття, відносячи його не тільки до українців: «Згадаймо ще донедавна пам'ятний нам тип, наприклад, австрійця, який, без особ-ливих перешкод, міг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем». З його точки зору «малоросіянин» — пересічний тип імперської людини, позбавленої своєї національності. Причому проблема полягає не в систематичному знищенні української культу-ри Росією, а в «національній капітуляції», визнанні своєї вторинності й «неповноти» свого народу і культури.

В українській історії «малоросійство» проявляється у безвіллі, хитливості, нерішучості, небажанні творити власну історію. Саме в цьому Маланюк бачить причину поразки Центральної Ради в 1918 році.

У «малоросіян» відсутня історична пам'ять. Вони не хочуть прислуховуватися до уроків минулого. Та саме в нашій історії Маланюк знахо-дить луки цієї хвороби. «Малоросійству» він протиставляє «мазепинство»: опертя, на прикладі гетьмана Івана Мазепи, на власні сили, церкву, культуру. Найважливішим етапом подолання цієї хвороби Україною він вважає набуття державності, незалежності нашого краю.

В Маланюковій поезії у ставленні до України тісно переплелися лю-бов і ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох періодів. 1923 року він ще повен надій на революційне звільнення своєї батьківщини:

Несамовитим криком крови

Роздерлися твої уста:

сурмиш у рупор пурпуровий,

Вагітна бурями повстань!..

З несамовитого Синаю

Ти — ураганом голосів —

Гукаєш, кличеш, проклинаєш

В своїй розіп'ятій красі.

(«Несамовитим криком крови»).

Проте укріплення в Україні більшовицької влади викликає не-сподівану реакцію поета:

Лежиш, скривавлена і скута,

Мов лебідь в лютім полоні.

Яка ж страшна твоя покута!

Які глухі, жорстокі дні!

Але від співчуття він переходить до гнівних обвинувачень:

— Ні, Ти не мати! Шал коханки

У чорнім полум'ї коси,

В обличчі степової бранки хміль половецької краси.

Та Маланюк нарешті оговтується:

— Прости, що я не син, не син

Тобі ще, Бо й Ти — не мати, бранка степова!

З твоїх степів летять птахи зловіщі

А я творю зневажливі слова.

(«Псалми степу»).

Так він, зазначаючи небажання українців боронити рідну землю до останнього подиху, визнає й свою вину, що й він не зробив всього, що залежало від нього, для цієї справи.

Така суперечливість гніву і пристрасної любові проходить через всю поетову творчість. Тільки 1941 року він висловлює надію на падіння більшовицької державної машини і звільнення вітчизни («Ми повертаємося всп'ять» (1941)). У повоєнний час тема України перестає бути головною у його творах.

Привертає увагу те, що Маланюк, нестримний у своїй любові й ненависті, в той же час піддає глибокому аналізові стан української де-ржавності та національної свідомості. Він постійно звертався до історії України в пошуках хибного повороту, який призвів до наявного стану справ. Визнаючи невичерпність нашого духу («Невичерпальність»), він шукає помилки то в поразці Карла І у Полтавській битві («Полтава»), то в згасанні впливу на слов'ян більш цивілізованих і енергійних ва-рязьких племен («Варязька весна»). Головний висновок його екскурсів у минуле в тому, що любов до вітчизни проявляється не в солодких піснях під кобзу у вишневому садку, а в осмислених, конкретних діях у вирі сучасного життя.

Таким чином, Маланюк — поет глибокої думки і вольової напру-ги. Він ворог ліричної розслабленості. Поезія, на його думку, повинна, бути наповнена волею до перемоги. Лиш така поезія може формувати активну, ділову людину. А нинішня Україна саме таку людину і пот-ребує.