У пошуках ідеалу

(за поезіями Лесі Українки)

Творчість Лесі Українки стала однією з вершин художньої свідомості українського народу в його історичному поступі й водночас видатним явищем світової літератури, адже криє в собі невичерпні джерела високих людських ідеалів добра та справедливості, сповнена пафосом оновлення світу, свободи, гуманізму народів. У своїй поетичній творчості Дочка Прометея весь час була в пошуках ідеалу борця за щастя народне. Поетесу приваблювали мужні, сильні, горді духом люди, що брали за девіз слова:

Ти мене убити можеш.

Але жити не примусиш!

Саме такі люди повинні були шукати дорогу тим, «що ходять у ярмі».

Серце поетеси стікало кров'ю від розуміння того, що в кайдани рабства закований дух народу, а раб змирився зі своїм ганебним становищем, своєю долею невольника і не протестує:

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Нестерпний біль за розтоптану людську гідність викрешує іскри вогненного гніву, яким поетеса хоче випалити з людських сердець дух покори та лакейства. І в поезії з'являється образ легендарного Титана, що став символом героїчної боротьби проти соціального й національного гніту. До мужніх і сильних духом Леся Українка звертається:

Брати мої, нащадки Прометея!

Вам не орел розшарпав груди горді,—

Бридкі гадюки в серце уп'ялись.

У поезії «Товаришці на спомин» авторка звертається до образу Спартака. Її здавна приваблювала постать цього відважного борця за свободу, мужнього патріота, який очолив визвольний рух рабів Риму. Саме Спартак пробудив у невільників почуття власної гідності, повівши на боротьбу за свої права. Тож не безнадія, не одвічна рабська покора судилися народові, в якого «вогонь Титана ще не згас». І хоч меч розплати іржа давно покрила, все ж знайдеться відважна рука, яка видобуде «той меч із піхви». Поетеса вірить у нездоланність людського духу. Народ український визволиться з-під ярма. Такою була головна думка, закладена у вірші «Товаришці на спомин».

Щоб зміцнити віру людей у власні сили, Леся Українка вибирає за еталон найсильнішого, наймогутнішого супротивника — Бога, проти якого, однак, не побоялася повстати смертна людина.

У драматичній поемі «Одержима» змальовано образ сміливої жінки Міріам, вчинки й слова якої спрямовані на те, щоб переконати Месію в хибності думок щодо любові до ворогів. Героїня твору схожа на нащадків Титана, в яких ніколи не згасав вогонь непримиренного ставлення до рабської покори та пасивності, в її образі — утвердження прекрасного в людях.

Наче відповіддю на питання: «Хто дав нам думку і святий вогонь?» — став майстерно змальований образ Прометея в поезії «Fiat nox!». Поетеса хоче вірити, що «Прометея вбить» земному Богові не вдасться. Єдине, коли люд не зможе подолати пітьму, — це смерть. До такого висновку приходить авторка: краще смерть, ніж. рабське життя, рабська покора:

Коли твоя така безмірна сила,

Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»

І все ж оптимізм, віра в силу волелюбного духу, мужність народу — чи не найприкметніша риса Лесиного слова. Її поетичні образи не дають знидіти людському серцю, вони будять думку, випромінюють радістю, вірою в перемогу добра над злом.

Отже, поезія Лесі Українки стала своєрідним гімном вольового начала в людині, боротьби проти свавілля та жорстокості можновладців. Вірші, наче іскри Прометеєві, кинуті в збайдужілі рабські серця її сучасників, запалювали вогонь нескореності, допомагали знайти ту вірну дорогу в майбуття, яка приведе до невичерпного джерела краси й творчого духу народу.