Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у романі Івана Багряного «Тигролови»

Народу мій! Нездужий краю мій!

Коли позбудешся тавра століть неволі?

Я чую спів... Я чую спів рабів...

Я чую, як під гамір тисяч молотків

У риштуванні весь, спинаєшя до сонця!

І. Багряний

Тільки той, хто не байдужий; тільки той, хто ладен на весь світ кричати про нечуване лихо, що навалилося на Україну, може стати поруч із Іваном Багряним. Цю думку підтверджує Ю. Шерех (Шевельов): «Багряний — людина, чиє життя і творчість, — одне уперте й героїчне, велике ні: ні — русифікації, ні — цензурі, ні — безправ'ю, ні — нелюдяності і тисячі менших ні, пронесені й стверджені крізь тортури й фронти, крізь подвиг праці й працю подвигу». Тільки само-відданий, до кінця вірний своєму письменницькому обов'язку, тільки такий творець міг за 14 днів написати вражаючий пригодницький роман «Тигролови» (перша назва «Звіролови»). На літературному кон-курсі у Львові розділив перше місце з повістю Т. Осьмачки «Старший боярин».

Талановитий майстер пригодницького роману відразу захоплює нас, постійно ставлячи питання, а що далі? Та й початок твору — це його кульмінація: здійснює втечу арештант Григорій Многогрішний, за яким пильно слідкує сам начальник етапу, з велетенського двоокого циклопа, ешелону смерті. Доля рятує його, шість днів, долаючи не-людськими зусиллями кілометри тайги, нарешті знаходить Григорій прихисток, душевну рівновагу, тепло у родині українців Сірків. Гри-горій захоплений красою далекосхідної природи, яку з майстерністю витонченого художника малює автор. Григорій кинув виклик природній стихії, прагнучи зберегти себе, свою людську гідність, яку хотіли розтоптати новітні кати: «Фантастична, дивовижна панорама. Могут-ня у своїй красі й... страшна. Його ніколи не перейти і не подужати, не випливти з цього жахливого океану.» Такі думки підбурили все ж Гри-горія йти, шукати житло — і він його знайшов. Життєві колізії людей переплітаються із рослинним і тваринним світом: зацькований ізюбр, горда, витривала тварина, навіть у передсмертній агонії має вигляд непереможний. Але найзмістовнішим у романі є образ тигра, який на-буває алегоричного звучання, як і назва твору. На перших сторінках з'являється згадка про нього як «найдивоглядніший і найфантастичніший аксесуар» тайги, її символ. «Страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією» захоплює легковажних шукачів пригод, що знаходяться у цьому найкомфортабільнішому експресі. Але ж цим же експресом, але на інше полювання їде майор ОГПУ-НКВД Медвин. Характеризуючи цю людину, Іван Багряний застерігає, що він, Медвин, страшний настільки, що і у тигрів би «стало волосся дуба». Автор боляче вражений: в умовах тоталітарного режиму людина полює на людину. Автор поглиблює цю думку розповіддю Сірків, як «хохли тигрів живцем ловлять». Нас, читачів, цікавить питання, що змусило українців, споконвіку хліборобів, оселитися на Далекому Сході? Втеча-порятунок. У тайзі для людини-втікача небезпека від людей найменша, поки там не з'явився майор-людолов. Медвин — це символ системи, що несе зло, порушує споконвічні моральні закони тайги, руйнує ус-талені норми людського співіснування. Та справедлива куля Григорія вкорочує життя енкаведистові-людолову, цей його вчинок — розплата за несправедливе ув'язнення як «страшного державного злочинця». Григорій не бачить за собою будь-якого злочину. Потрапивши у сім'ю Сірків, яка прийняла його як рідного сина, юнак, коли отямився від марення, з усією прямотою говорить: «... що б не подумали, як би ви не думали, я хочу лише сказати... що я чесна людина». Головний ге-рой твору Григорій Многогрішний — сильна і мужня особистість, жит-тєве кредо якої — «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи». Його втеча — це виклик усій системі, яка намагалася перетворити людину на безсловесного, розтоптаного й знищеного морально й фізично раба. Письменник послідовно стверджує думку, що за будь-яких обставин людина повинна залишатись людиною, вірити в себе, у перемогу добра над злом.

Як і Григорій, Сірки — гордого, козацького роду, працьовиті, витри-валі, сміливі, чесні. їхня любов до Вітчизни не галаслива, не показна, захована глибоко в серці. У пошуках кращого життя доля закинула їх аж у Приамур'я, вони знайшли тут другу нову Україну, щасливішу.

Але сум за рідним краєм не покидав переселенців. Синьоволошкову, дзвінкоголосу, чебрецеву навіки зберегли вони у своєму серці. Тому і традиції, і звичаї, і обряди, і пісні рідного краю зберегли українці. Для них любити Україну, землю своїх батьків, — як дихати, а дихати має право кожна людина. А тому Сірко говорить хворому Григорієві: «Ти тут вдома. Зрозумів?»

Але ж сталінська система поставила собі за мету знищити людське в людині, посягнула на найсвятіше — на її життя. Два полярні експре-си нестримно наближаються один до одного. В одному — смертники, сотні невинно засуджених людей. А у іншому — їде «цвіт робітничо-селянської імперії». Вони однаково сприймають тигрів, омулів, жень-шень, і сірі шеренги каторжників. Та ось перед нами з'являється ще один експрес, який «возіт дрова і лєс». Цей ешелон, з гіркою іронією зауважує автор, є втіленням «заключітельной фази построєнія соціалі-зма в адной стране». Обмануті контрактовики й завербовані, розкуркулені й «шкідники» — кожен тліє серцем за свою гірку долю:.«Уся! Уся Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшмато-вана, знеособлена, в корості, в