Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у творчості Ліни Костенко

Її називають «царицею поезії в Україні». Щира й безкомпромісна, вона ніколи не продавала свого таланту, відстоюючи чесність і ви-соку художність поетичного слова. Відлига шістдесятих років застала Ліну Костенко разом з Василем Симоненком на чолі великої групи українських поетів і письменників, які боролися за літературну свобо-ду. А потім було багаторічне мовчання — важка «німота слів», напру-жене протистояння «невидимому страшному монстру», що намагався обламати вільні крила її поезії. Влада боялась її творів, що відкидали офіційну ідеологію й будили національну самосвідомість і людську гідність народу. І хоч вірші поетеси заборонялись, вони все одно зна-ходили шлях до серця читача. У теперішньому духовному відродженні української нації є вагомий внесок і Ліни Костенко. У її слові є живий волелюбний дух наших предків, драматична доля рідного краю, пісенна душа України. Поетеса намагається осмислити й донести до читача невмирущі скарби людського духу.

Протягом усієї своєї творчості Ліна Костенко постійно розмір-ковує над роллю поетичного слова в житті людини. У її розумінні література — це постійна боротьба добра і зла, справедливості й не-справедливості, гуманності й жорстокості. Поет несе моральну від-повідальність за свою творчість, тому він завжди має бути щирим і чесним. Його художнє слово тільки тоді чогось варте, коли воно вра-жає людські серця. Ця думка висловлюється у вірші «Страшні слова, коли вони мовчать...»:

Поезія — це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

Доля справжнього поета нелегка, праця його — титанічна. Адже всі слова були чиїмись, а він має сказати їх уперше, щоб викликати зустрічний порух людського серця, допомогти йому піднестись над буденністю.

Вагомим є для поетеси й питання особистої свободи в усіх її фор-мах — розумовій, фізичній, свободі слова. Вона заперечує монолітну систему, яка виховує у своїх громадян моральні та етичні норми по-ведінки, необхідні для самозбереження в цій системі. Драматична по-ема «Сніг у Флоренції» висвітлює тему «марноти днів, убитих на спо-куси». Твір нагадує про жорстокий рахунок, що його ставить кожному митцеві час і його життя. Спокуса підступна й безжальна для митця. Тільки той, хто здатний це подолати, лишається самим собою. Тільки вільна людина може бути творцем своєї долі.

Час вносить свої корективи в життя поколінь, зрушує цілі пласти свідомості. Епоха технічного прогресу несе людині загрозу духовного зубожіння. Тож у вірші «Вже почалося, мабуть, майбутнє» поетеса на-гадує про неперехідність справжніх моральних, мистецьких і життєвих цінностей. Людина часто буває сліпою, підносячи дріб'язкове і скоро-минуче до рівня ідеалу. Найсучасніша мода і найгучніша слава — то лише захоплення швидкоплинне:

Шукайте посмішку

Джоконди,

Вона ніколи не мине, —,

закликає Ліна Костенко. Бо тільки справжня краса неминуча, лише вона в усі віки робить людину людиною.

Цілющим джерелом радості й натхнення для поетеси завжди була природа. Вона постійно оживає в її думках, спогадах, даруючи душев-ну рівновагу, емоційне та естетичне задоволення. Часто у своїх тво-рах Ліна Костенко персоніфікує природу: «шепоче ліс», «хмари бігли й спотикалися об грім», «плачуть і моляться білі троянди», «засміялась провесінь», «гай знімає золоту перуку». Глибокий зв'язок зі світом при-роди вносить справжню гармонію в життя людини.

Та тільки невмируще почуття любові гарантує вічну тривалість життя на землі. Ліна Костенко оспівала велике таїнство любові як могутнє джерело й оновлення людської душі, втіливши свою душу в народній поетесі Марусі Чурай:

Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни!

Навіть кохання, потьмарене зрадою, невмируще, як пам'ять про найвищий злет душі. Це велике почуття запалило в серці Марусі Чурай нетлінний вогонь творчості. У зображення головної героїні історично-го роману Ліна Костенко майстерно переплітає особисте, національне й загальнолюдське. Поетеса протиставляє високу духовність міщансь-кій ситості, яка губить душу людини:

Це як, скажімо, вірувати в Бога

І продавати душу сатані.

Маруся увічнила своє кохання в піснях. І тепер вони мандрують від покоління до покоління, непідвладні старінню і смерті, бо пісня — то безцінний скарб людського духу. У романі «Маруся Чурай» ставляться проблеми, актуальні в усі віки: митець і суспільство, вірність і зра-да, батьки і діти. Поетеса розкриває багатство людських характерів, а через них — власні думки про людину і час, в якому вона живе.

Уся творчість Ліни Костенко є прикладом шляхетного служіння поезії, мистецтву, духовності. У нескаламучених водах цього джере-ла помітний кожний порух душі. Художнє слово поетеси нерідко стає афоризмом, який западає в серце: «Воно як маєш серце не з льодини, розп'яття — доля кожної людини», «В життя приходиш чистий і кра-сивий. З життя ідеш заморений і сивий», «А справжня слава — це пре-красна жінка, що на могилу квіти принесе». Із цих досконалих рядків нам відкриваються вічні загальнолюдські істини. Чим поет обдарованіший, тим він сучасніший. Ліна Костенко своєю творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів, адже поетеса досягла тих високих сфер людського духу, за якими починається безсмертя.