«Я блукаю і кличу душу свою...»

Творчість великого американського поета-новатора Волта Вітмена стала своєрідною поетичною Біблією. Вітмен вірив у пророче покликання поета, який приходить на землю оновити її, «коли втрачають зміст слова і предмети». Своє нове поетичне світобачення поет втілив у збірці поезій «Листя трави», над якою працював протягом усього життя. Цей твір — свідчення космічності, епічної всеосяжності поетичного світобачення Вітмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвіту, відкриття і обожнювання Людини і Природи. Все це вимагало якісно нової образності та поетичної мови. Головним героєм є сам поет, який стає втіленням нового, вільного Людства.

Осторонь метушні стоїть моє Я,

Стоїть раде, привітне, співчутливе, єдине.

Звідки ж береться внутрішня досконалість поета?

Я блукаю і кличу душу свою,

Нахиляюсь, блукаючи навмання,

розглядаю літню травинку.

Образ «літньої травинки» символізує новий Всесвіт, в основі якого не далеке холодне небо, а теплий живий рідний зелений світ. «Брунатні мурахи», «незлічені стебла», «чоловіки та жінки» — все живе у ньому за одним законом («Я бачу в них і в собі один і той самий вічний закон»). Об'єднуючи численні образи людей, тварин, комах, Вітмен використовує художній прийом «каталогу» і стверджує гармонію всього живого.

І всі вони вливаються в мене, і я вливаюсь в них,

І сутність моя десь така, як у всіх них.

Із них усіх та з кожного з них я тчу пісню про себе.

Поет веде діалог зі своєю душею, і саме вона підказує йому, «що основа творіння — це любов». А джерелом любові поета є Земля:

Тільки торкнуся землі Ступнею.

Звідти так і зринуть сто любовей...

Саме тому і співає поет свій гімн Землі:

Усміхнися і ти, млосна із диханням свіжим, о земле.

...Усміхнися, бо йде твій коханець.

А «небесні закони ще треба доробляти і виправляти» — вважає поет.

Зухвале сонячне світло,

Ти освітлюєш тільки поверхні,

а я виявляю і поверхні, і глибини.

Поет пропонує відкинути старих богів («Стільки ж божеського, а може й більше, я відкриваю в теслі, що зводить будинок. Я віддаю йому вищу, ніж Богові шану») і робить висновок:

Надприродне то все пусте,

Я сам на свій час чекаю, щоб стати одним з богів.

Потому, найвища цінність—це Людина. З чого ж складається її «Я»? З дійсності й часу, які приймає поет, із землі й моря («Я частинка твоя невіддільна, я одна твоя хвиля і всі твої хвилі одразу»), з усіх живих істот, з душ усіх людей («Я всіх вас знаю, я знаю море мук, сумнівів, розлуки, безвір'я»), з невідомості («це не хаос, не смерть — це форма єдність, це план... це вічне життя, це Щастя»). Поет вірить у своє безсмертя, бо він заповідає себе землі, «щоб прорости травою, яку люблю».

Отже, тільки досконале, духовно повне і гармонійне Я — травинка — може бути основою нового Всесвіту, а не далекі небесні закони, — вважає Вітмен.