Який ми слід лишимо на землі

(сенс життя людського)

Колись Т.Г. Шевченко розпочав свою славнозвісну поему «Сон» словами:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий...

Від чого ж залежить ота доля, отой шлях? Що це — Фатум? Чи, може, творіння рук людських?

Героїня повісті О. Кобилянської «Царівна» зуміла стати царівною своєї долі. На жаль, це вдається далеко не всім. І знов — від чого це таки залежить?

Думаю, від того, у чому людина вбачає сенс свого життя. Що робить головним: добро чи зло? Альтруїзм чи егоїзм? Звісно, вибір залежить і від умов життя, і від виховання, навіть трохи від Генетичної спадковості, але усе ж таки головним чином від власної волі людини.

Від цього вибору залежить, яке життя ми проживемо, від того, яким було життя — який слід ми залишимо по собі. Про когось згадувати гидко. А при згадці про інших комусь стає тепліше на душі.

В усі часи, мабуть, всі люди хотіли, щоб їх пам'ятали. Настільки, що часом нехтували питанням, як саме їх пам'ятатимуть.

Герострат, грек з Ефесу, щоб обезсмертити своє ім'я підпалив диво світу — прекрасний храм Артеміди. Його запам'ятали, але якою ганебною лишилась по ньому слава!

Марячи всесвітнім пануванням, різні наполеони, гітлери та Сталіни лишали по собі криваві сліди.

Хіба такої слави повинна прагнути справжня людина?

Сяє золотими банями на тлі блакитного неба Софія Київська — втілення висоти людського духу, скарбниця генія народної творчості. Цим незрівняним зразком зодчества уславив себе великий князь Ярослав, якого нарікли Мудрим.

Але найбільшої пошани заслуговують вчинки людей, що не ставили за мету здобути собі славу. Не заради неї йшли на вогнища Джордано Бруно і Ян Гус — щоб захистити свої переконання й ідеали. Вони залишилися в пам'яті людства символами мужності та безкомпромісності. У вірності ідеалам вони бачили сенс власного життя.

Карався, мучився, але не каявся наш великий національний поет Тарас Шевченко, підтримував своїм прикладом знесилених, будив заснулих, дорікав байдужим, проклинав жорстоких і кликав до волі. Тож і живе він у нашій пам'яті, як повноправний громадянин незалежної України. Згадує «незлим, тихим словом» його народ.

Ми пам'ятаємо і високе кохання Марусі Чурай та її чудові пісні. З повагою думаємо про іншу, тендітну і хвору, дівчину з Поліс-ся — співачку досвітніх вогнів Лесю Українку.

Мужній Грабовський, нездоланий Каменяр І. Франко, інтелігентний, але непокірний Коцюбинський... Вони залишили нам у спадок свої твори. Хіба всіх перелічити?

Інші часи. Мріє «упасти зерном в рідній стороні» в ГУЛАГівських таборах Василь Стус. І зріс він золотим колосом на ниві нашої поезії, став віхою нашої історії.

Всі вони жили не заради власного добробуту. Жили для народу, для України. Тому й безсмертні вони, бо людина живе доти, доки про неї пам'ятають.

А яким масовим був героїзм в роки Великої Вітчизняної війни! Далеко не всіх ми знаємо поіменно. Та хіба в імені справа? Те, що вони зробили, каже саме за себе. Навіть не знаючи імен, ми згадуємо їх добрим словом.

Думаю про наше покоління... Ми маємо славну історію, маємо предків, якими цілком можна пишатися. Чого виявимося вартими ми самі? У чому сенс нашого існування? Чого ми хочемо? Матеріальних благ для себе або чогось більшого? І що ми залишимо наступним поколінням: зрощені сади, пишні поля, повноводі ріки, збудовані прекрасні міста, а, може, спустошені землі і випалені Чорнобилем ліси і душі?

Ні — бо ми люди. Вірю: більшість з нас житиме як справжні творці. Ми саджатимемо дерева і вирощуватимемо дітей. Ми працюватимемо. Ми будемо створювати нові книги і полотна, зробимо нові відкриття в науці, будуватимемо будинки й роститимемо хліб.

А ще ми зробимо все, щоб зберегти найдорожче — нашу вільну Україну, нашу національну гідність і людяність.

Хто вірить — той зробить.