Горе батьків

(за повістю Ольги Кобилянської «Земля»)

У повісті «Земля» Ольга Кобилянська правдиво зображує трагедію батьків, які втратили одного сина, і переконалися, що вбивцею є другий син.

Івоніка і Марійка Федорчуки все життя тяжко працювали, аби мати землю та добре господарство. Придбавши землю, вони до нестями пра-цювали на ній, бо головне для Федорчуків — земля, праця, честь хлі-бороба. Батьки покладали великі надії на двох своїх синів, усі свої мрії пов'язували з ними. Дуже тішив їх Михайло, бо був працьовитий, швидкий, любив землю і працю на ній. Трохи бентежив батьків молод-ший син Сава, але вони сподівалися на краще.

Убивство Михайла розбило серця батьків, зруйнувало родину, при-несло всім нечувані страждання. Страшним було горе Івоніки: «...все, чого він надіявся, чим дихав, чим жив день і ніч, — все пропало, ми-нулося, пішло під груду, у глибінь пішло». А ще з'явилося жахливе питання вибору: віддати на справедливу кару злочинця чи врятувати тепер уже єдиного сина.

Івоніка відразу зрозумів, хто і за що вбив Михайла. Він ненавидів убивцю, але він любив Саву. «Йому не треба доказів, як суддям, щоби переконатися, хто се вчинив. Само його серце назвало йому ім'я убійника». Батьківська любов перемогла ненависть, Івоніка хоче будь-що врятувати свого другого сина. Йому вдається сховати єдиний доказ проти Сави — кулю, що випала з тіла Михайла. Ніхто цього не бачив, і Саву відпустили з в'язниці. Він продовжував ходити до Рахіри, не слухав матері, а батько любив його, незважаючи на страшний злочин. «Тайком, з мовчаливими устами, помимо всього любив його й жалів над ним. Його любов була для обох однакова, велика і не знала ні в чім границь. Вмерлого не забував, а живого оплакував невидимими, духовними сльозами».

Марійка Федорчук також відчула, що Михайла вбив Сава, але «Сава був тепер її одинока, остання дитина... Вона не сміла його втратити. Ні за що в світі. Лучче сповнила би оцими своїми руками десять убивств, чим його втратити». Страх за сина бере верх над ненавистю до вбивці. Марійка боронить його від людей, від Анни, яка перша звинуватила Саву. Від горя мати була близька до божевілля. Але коли Сава повер-нувся до Рахіри, мати захотіла його вбити. Уся її любов до сина пере-творилася в одне страшне почуття ненависті. Вона не змогла більше пробачити Саву, вона шептала йому услід прокльони, вона розуміла, що втратила і другого сина. «В її душі зайшло сонце навіки».

Пишучи твір, Ольга Кобилянська пропускала крізь серце долю своїх героїв, разом з ними мучилася і страждала.Їй вдалося майстерно розкрити психологію старих Федорчуків, розповісти про трагедію їх-нього життя. А кінцівку твору письменниця зробила оптимістичною, щоб вселити в читача впевненість, що молоде покоління знайде шляхи до щастя.