«Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні...»

(за творчістю Василя Стуса)

Людям краще щоб було

жити,

попід косами лягло

жито.

В. Сосюра

Минають століття, держави зникають і народжуються нові. Та вічно живуть народи. І навіки залишаються в народній пам'яті ті, кому Батьківщина, рідна мова та вільна думка були дорожчими за власне життя. Серед таких лицарів почесне місце належить і героєві нашого часу Василеві Стусу.

Син селянина, щира, натхненна, емоційна людина, він понад усе любив землю і працю на ній. Але ще він бачив, що не все гаразд в Україні, тому став поетом, щоб бити на сполох словом. Стус обрав шлях боротьби, бо «Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би біля землі».

З 47 років його життя 23 були роками страждання у ГУЛАГівських таборах. Таку долю він обрав свідомо і ніколи не шкодував, бо за ним «стояла Україна, її пригноблений народ».

Про що ж співала його змучена, але не скорена Муза? Про різне. Спочатку його поезія була життєрадісною, юністю світилася його сповнена віри і надії пісня:

Шумуйте, весни, дні, ярійте, вечори,

Поранки, шліть нам усмішки лукаві! В

перед, керманичу!

Хай юність догорить — Ми віддані життю,

і нам віддастся в славі!

(«Не одлюби свою тривогу ранню»)

Вже тоді поет починає перейматися загальнолюдськими проблемами і розуміти біль рідного народу. І гіркі ноти починають бриніти, а потім — панувати у його віршах:

Народе мій, коли тобі проститься

Крик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По соловках, сибірах, магаданах...

Більш за все болить йому за долю України: тоталітарна імперія змушує забувати про її історію, закриваються українські школи, проводяться арешти кращих представників національної інтелігенції. «Як може розвиватись національне дерево, коли йому відрубано півкрони?» — ставить він у своєму щоденнику риторичне запитання. Режим вбиває істориків та письменників. І от вже поет-громадянин проголошує нову, активнішу позицію:

...не рюмсати на поріддя,

Коли твій гайдамацький рід

Ріжуть линвами на обіддя

Кілька сот божевільних літ.

Часом ця думка лунає ще відвертіше, В. Стус закликає:.. «І зважитись боротися, щоб жити, І зважитись померти, аби жить...»

Хіба може пробачити таке тоталітарний режим? Він не пробачав і меншого...

Але не шкодують герої-подвижники, що обрали шлях крізь терени до зірок правди і духовності.

«Караюсь, мучусь, але не каюсь», — писав колись Т. Г. Шевченко. Василь Стус теж не кається, хоча, за власним висловом, він «не крицевий», і тому просить Бога дати йому сили до смертного часу лишитися таким:

Яким мене мати вродила

І благословила в світи.

І добре, що не зуміла

Мене від біди зберігти.

(«Господи, гніву пречистого...»)

Дещо схоже звучить і у його листі до матері: «Це щастя: мати таку долю, як у мене... Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі».

Навіть смерть була безсилою перед його гарячим серцем. Не раз вона чигала на нього в катівнях, в карцерах, в засланні. Любов Стуса до людей і України була сильнішою.

Як добре, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що перед вами, судді, не клонюся...

(«Як добре те, що....»)

Безсмертна сила народу, сила любові до рідної землі. Вірив поет, що упаде «зерном в рідній стороні», сподівався, благав долю, щоб так сталося...

Та хіба зовсім не судилося це йому?

Так, він помер у неволі, але лишився живим. У пам'яті. У пісні. У тому, що сьогодні Україна незалежна. Він символічно став зерниною майбутніх перемог, і реально — віхою в історії української літератури.