Драма серця у збірці Івана Франка «Зів'яле листя»

У 1896 році Іван Франко видав збірку «Зів'яле листя» з підзаголовком «Лірична драма». Ця книжка народилася з невимовного болю Франкової душі. Письменник переживав важкий період: напади тяжкої недуги, що підточила його здоров'я; нерозділене кохання, що залишило по собі душевні рани; усвідомлення своєї самотності у суспільстві. Усе це на папері перетворилося в прекрасні вірші, які засвідчили, що великий Каменяр був людиною тонких і багатих почуттів, його серце також палало любов'ю, гинуло від туги і оживало в надії. Франко і в політичній, і в інтимній ліриці не мав собі рівних.

У передмові до першого видання збірки Франко розповів, нібито до його рук випадково потрапив щоденник якогось юнака, котрий не зміг пережити любовної драми і кінчив життя самогубством. Створюючи збірку, поет шукав порятунку від душевних страждань. Саме тому він вигадує цю історію із самогубцем. Франко розповідає про переживання людини, яка також зазнає трагедії нерозділеного кохання, але ліричний герой загубив не тільки душу, а й саме життя. Увесь свій біль та розпач поет вкладає у ці вірші, кожен з яких, ніби зів'ялий листочок, які автор збирає в жмутки. У збірці він простежує всю історію кохання від тільки- но народженого несміливого почуття і до трагічного фіналу.

Від однієї до другої поезії першого жмутку переходять складні, суперечливі переживання героя:

За що, красавице, я так тебе люблю,

Що серце тріпаєсь в грудях несамовито,

Коли проходиш ти повз мене гордовито?

За що я тужу так, і мучусь, і терплю?

Ліричний герой то кличе своє кохання, то сподівається на взаємність і захоплюється новими мріями, то заспокоює себе усвідомленням нездійсненності своїх надій:

Щось щемить в душі, мов рана:

Се блідая, горем п'яна,

Безнадійная любов.

У другому жмутку Іван Франко використовує поетику, символіку і форму усної народної творчості. Майже всі вірші цього розділу стали піснями. Найбільш популярні серед них: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» (композитор А. Кос-Анатольський), «Чого являєшся мені у сні?» (К. Данькевич), «Безмежнеє поле» (М. Лисенко). У цих поезіях уже немає тих вибухів чуття, що були в першому жмутку. Герой ніби намагається пристосуватися до життя, спробувати жити з глибокою душевною раною, знайти якийсь, хоча б відносний, спокій. Але розпач і туга поступово долають сподівання ліричного героя:

Ні без тебе нема,

Ні близ тебе спокою, мій світе!

І земля не прийма,

Ох, і небо навіки закрите.

Останній акорд збірки — третій жмуток. У кожному вірші відчувається безнадія. До героя прийшло глибоке розчарування, життя втратило будь-який смисл:

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Отже, герой збірки бачить тільки один вихід — піти в небуття.

Я не хочу на світі завадою буть, Я не хочу вдуріть і живцем озвіріть — Радше темную ніч, аніж світло зустріть!

Лірична драма «Зів'яле листя» познайомила читачів із Франком — ніжним ліриком, але ж після її надрукування на поета посипалися дошкульні удари критики. Його звинувачували в декадентстві, песимізмі, трусості, втечі від дійсності. Вийшло так, що збірка, народжена болісними почуттями, і принесла автору біль. Але в літературі з'явилися, за словами М.М. Коцюбинського, «...легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської...».