Життєстверджуючий пафос творчості Лесі Українки

Леся Українка — окраса і гордість української літератури.

Ця жінка мала безліч талантів: вона була поетесою і драматургом, прозаїком і перекладачем, літературознавцем і фольклористом. Але доля Ларисі Петрівні судилася важка. З одинадцяти років вона боролася зі страшною невиліковною хворобою - туберкульозом кісток. Постійний біль, безліч операцій, лікарні — все це тривало тридцять років. Навіть мати письменниці іноді доходила до відчаю, а Леся трималася. Її мужність і сила духу вражали всіх. Вона боролася за своє життя, відвойовуючи у смерті години, дні, тижні. «У мене організм, хоч і поганий, та упертий і здатний до значної боротьби», — писала Леся Українка. І боролася, і працювала, і творила. Усю її творчість пронизує непереможний життєстверджуючий пафос.

У дев'ятнадцять років Лариса написала вірш «Соntra spem spero» («Без надії сподіваюсь»). Поштовхом до його написання був один з тяжких періодів загострення хвороби. Цю поезію можна назвати життєвим девізом письменниці:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

У цьому вірші передане жагуче прагнення дівчини, яка скована страшною хворобою, до життя. Сила молодої поетеси вражає, бо вона не просто бажає існувати на цьому світі, а хоче жити повноцінним, активним життям. Вона готова до виснажливого «сізіфова труда», вона впевнена, що життя переможе.

Жадоба до життя освітлює шлях Лесі Українки. Її ніколи не полишали віра та надія, хоча у віршах часто боролися надія і розпач. Наприклад, у вірші «Давня весна», що вміщений у збірці «Думи і мрії», початок здається дещо сумним та песимістичним:

Співало все, сміялось і бриніло,

А я лежала хвора й самотна.

Але журливий мотив недовго панує у цьому вірші. Надія оживає в образі весни, вітру, співу птахів:

... У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Весна — це всевладна надія на щастя, яка обов'язково повертається після зимових хуртовин та морозів.

Життєстверджуючі мотиви відчутні і в драмі-феєрії «Лісова пісня». Незважаючи на всю трагічність твору, він має оптимістичне закінчення. Хоча з першого погляду, все завершується погано: Лукаш замерзає, а Мавка втрачає тіло. Але ж повставши проти Марища, вона проголосила:

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Мавка виплекала у своєму серці велике кохання і в дарунок отримала безсмертну душу. Саме тому останній монолог лісової красуні сповнений надії на вічне життя.

Іван Франко вклонявся перед силою, мужністю, оптимізмом та безмежною вірою у життя великої дочки українського народу. Він писав про Лесю Українку: «Ся хвора, слабосильна дівчина — трохи чи не єдиний мужчина на всю новочасну соборну Україну».