Життя знедолених, пригнічених і ображених на сторінках роману Федора Достоєвського «Злочин і кара»

«Злочин і кара» Ф. М. Достоєвського належить до найбільш складних творів російської літератури. Достоєвський описує страшну картину життя людей у Росії середини XIX ст.

У цей час багато хто почував себе розчарованим, загнаним та стиснутим власним безсиллям і безправ'ям. Автор створює книгу про збіднілих дворян, «мешканців темних куточків». До нього ніхто не писав таких книг, та для Достоєвського зміст роману був продиктований самою дійсністю.

Події, описані в романі, відбуваються в Петербурзі. Петербург Достоєвського — місто, в якому неможливо жити: воно нелюдське. Це місто «вуличних дівчат», «трактирних постійних відвідувачів», які шукають у вині хвилинне забуття від нудьги. Атмосфера Петербурга — атмосфера безвиходу і глухого кута. У романі багато вуличних сцен. Ось жінка з жовтим обличчям і запалими очима кидається у воду каналу. І чутні крики другої жінки: «До біса допилася, батюшки, до біса... Удавитися теж хотіла, з мотузки зняли.» Ось один із сутінкових епізодів. Отримавши від Олени Іванівні гроші, Раскольников прямує до розпивочної, що міститься в якомусь підвалі. Гидка їжа, задуха «і все це до того просякнуто винним запахом, що здається, від одного повітря можна за п'ять хвилин зробитися п'яним». Тут же звучать відчайдушні слова Мармеладова, вбитого гіркою біднотою і пияцтвом: «А якщо нема до кого, якщо піти більше нікуди?»

Простій людині в Петербурзі місця немає, тому вона занурюється у «сморід пивничок». Залишаючи шумні вулиці, автор веде нас у будинки, де живуть його герої.

На мить відкриваються двері в чуже життя, сповнене відчаю. Адже страшно жити не лише в «труні», яку винаймає Раскольников, але і в «потворному сараї» Соні, і в «прохолодному кутку», де мешкає Мармеладов, і в окремому номері, «задушливому і тісному», в якому проводить свою останню ніч перед самогубством Свидригайлов. Доля «маленьких» людей, які мешкають у таких квартирах — з вічними злиднями — страшна.

Письменник примушує нас зазирнути в один із «закутків» столиці — родину Мармеладових і йому відкривається безодня. «Мармеладов... кумедний, жалюгідний і потворний, цей обірванець з його чиновнічою осанкою, блазень, зі своїм «ораторством» кабацьких завсідників». Та цей «забавник» — людина трагічної долі. Сповідуючись перед Раскольниковим, Мармеладов говорить: «Нема куди йти людині, а це ж треба». Сутність життєвої драми Мармеладова полягає в ясній свідомості, що нікуди йти, ні до кого йти. Йому лишається одне — загинути, і він гине, і загибель його неминуча. Але в цьому і в стражданнях своїх близьких винний і сам Мармеладов. Він гостро усвідомлює свою провину: «А хіба серце у мене не болить від того, що я плазую в тузі?» Чи можна жаліти людину, яка вкрала останню копійку у своїх голодних дітей? Але Достоєвський примушує нас жаліти негідного жалю, співчувати до негідного цього співчуття! Мармеладову, неможливо не співчувати, тому що він страждає, бо «він все це може відчувати». Він уміє любити і жертвувати, він лишився людиною. Та і не лише Мармеладов, а і багато «маленьких» людей у романі, придушені біднотою. Вони нещадно жертвують собою заради добробуту близьких. Соня Мармеладова заради сім'ї «продала» себе, але чим же краща доля сестри Раскольникова Дуні, яка заради брата і матері виходить заміж за пана Лужина? Через весь роман проходять подібні сцени, що розкривають повсякденну трагічність життя народу.

Такий світ, у якому живуть герої Достоєвського, світ «принижених і ображених», «тих, хто загинув і тих, хто буде гинути». Трагедія становища героїв Достоєвського полягає не тільки в безвиході, але й в усвідомленні цього глухого кута: вони бачать, що їхня загибель близька й неминуча, і знаходяться в стані приречених на смерть.

Всім змістом роман Достоєвського показує повну неможливість знайти будь-який вихід, якщо залишатись у цьому суспільстві, адже приймати його закони, жити в такому суспільстві людині неможливо!