Засудження війни в кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні»

Коли славний князь Ігор вів свої хоробрі полки на ратні подвиги за землю Руську, небо послало йому лиховісний знак — сонячне затем-нення. Може, то було застереження всьому роду людському: війна — це велике зло, це потьмарення розуму і затемнення душі? Для чого люди навчилися вбивати один одного, кому потрібна війна? Невже її вига-дала людина — Боже створення, вища істота на землі? Які темні сили беруть у свій полон цілі народи?

Наш пісенний край ніколи не торкала ця смертельна отрута вбивства і руйнування. За всю свою історію Україна жодного разу не пішла війною на інший народ, не зазіхнула на чужі землі, чуже ба-гатство. А захищатися доводилося нерідко. І пережити найстрашнішу з воєн — другу світову. Довгий час ми не знали всієї правди про неї. Та сьогодні до нас доходять документальні й художні твори, заборо-нені раніше як «антирадянські» чи «націоналістичні». Серед них кі-ноповість Олександра Довженка «Україна в огні» — чесна, неприхована правда про перший період війни.

Близько до серця взяв письменник долю рідного народу в грізний час, коли над Україною нависла смертельна загроза фашистського рабства: «О українська земля, як укривавилась ти! Ріки кров'ю понали-вано, озера слізьми та жалем... Степи гнівом утоптано та прокляттям, та тугою і жалем». Високим патріотичним пафосом, народнопоетич-ною образністю ці рядки через століття перегукуються з безсмертним «Словом о полку Ігоревім». Письменника звинувачували у трагедій-ному звучанні його твору, бо це було відступом від принципів соцреалізму. Та зображення життєвої правди без фальші та прикрас були для Довженка важливіше за будь-які догми. Він на власні очі бачив увесь жах війни, який до глибини душі сколихнув його палку, враз-ливу натуру. Здається, світ збожеволів, одурманений запахом крові, і котиться до якоїсь темної прірви, до свого кінця. Горять хати, рвуться снаряди, стовпи вогню та диму здіймаються до самого неба, а купка звироднілих нелюдів сновигає між людьми, вириваючи з рук матерів заплаканих дітей та кидаючи їх у те пекельне полум'я... То вже ніби й не реальність а якийсь дикий, лихий сон, бо лежить поза межами людського розуму та болю. «Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі й печища біліли серед попелу й. вугілля, та де-не-де висіли трупи на ушулах чи на гру-шах. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати».

Хто ж допустив такої страшної наруги над цілим народом? Може, ті, що відділили нас від нашого минулого, від загальнолюдських та націо-нальних духовних цінностей, привівши до історичного безпам'ятства? «Обучали класам», виховували нігілістів, зрадників, «людей-гвинтиків». А самі бездарно стояли біля керма, втративши всяку відповідаль-ність за долю народу. Промовистим є той епізод, де Лаврін Запорожець знімає з покуття портрет Сталіна і ставить його долі. Адже пророцтва «батька усіх часів і народів» ганебно провалилися у самому початку війни. І вже безпечно та хазяйнувато походжають українською землею всілякі фон Краузи, ведуть філософські розмови про високі матерії і при цьому, ніби між іншими, вішають, допитують, розстрілюють. Війна розкидала по ворожих таборах батьків і синів — Товченків, Хуторних, Гаркавенків. Правда, непутящі діти прозрівають від жахли-вої правди війни, усвідомлюють свою страшну помилку і поспішають виправити її, та не всі. Дехто так і лишається зрадником, покидьком, поліцаєм.

А наші багатостраждальні жінки! Через яке пекло їм довелося пройти! Принижені, понівечені, зґвалтовані, вони не втрачали люд- ської гідності, сили духу, життєвої мудрості. «Ми матері нашого на-роду, говорить Олеся своїй подрузі Христі. — Треба все перенести, тре-ба родити дітей, щоб не перевівсь народ». Обидві випили свою гірку чашу страждань до дна. Сповна розплатилася Олеся за ту ніч любові й щастя з Василем, що зігрівала серця закоханих серед цього несамо-витого розгулу божевілля і смерті. Не зміліла душею, не зламалася, не озлобилася. І тільки сивою стала, бо пережила вічність. Не такою сильною виявилася Христя, та й для її згорьованого серця знаходяться ліки — безжалісна помста.

І хоч як не відвертали наш народ від його історії, національна ге-нетична пам'ять зберегла її для нас. Коли Лаврін Запорожець побачив перед собою невблаганне обличчя смерті, раптом озвався у ньому голос його далекого предка Байди: «І стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою». З козацьким завзяттям кидається він у нерівний бій за життя і перемагає. У цьому епізоді Запорожець уособлює силу і безсмертя ук-раїнського народу, який мужньо виніс на своїх плечах воєнне лихоліт-тя і зумів загоїти страшні рани, відродитися до нового життя.

Написана по гарячих слідах війни, кіноповість передає глибоке душевне потрясіння Довженка всенародною трагедією. Самою своєю назвою твір тривожно перегукується з патріотичною поезією Тараса Шевченка. Два великі сини українського народу ніби спілкуються і радяться між собою через відстань часу. Бо віддаль нічого не значить для справжньої любові. Не злякавшись гніву й осуду Сталіна, Олек-сандр Довженко заступився за свій народ,