Засудили Ганну...

(за оповіданням Юрія Мушкетика «Суд»)

«Основним має бути показ народного життя, — виклав Ю. Мушкетик в одному з інтерв'ю власне творче кредо. — У творі повинна бути ідея. Не обов'язково ідеологія, як за радянських часів, — це може бути просто думка, щось повчальне». Цього принципу він дотримується в усіх своїх творах. Звідси й типовий для його творів чіткий розподіл на позитивних і негативних героїв (що зовсім не виключає психологізму), які, зазвичай, постають носіями двох різних морально-етичних при-нципів.

Яскраво змальовано таке протиставлення і в оповіданні «Суд», що вважається однією з перлин малого прозаїчного жанру, в якому йдеть-ся про трагічне становище нашого народу в умовах волюнтаристсько-го, командно-бюрократичного управління державою. З одного боку ми бачимо Ганну Розсоху, з іншого — Устима Рукавицю та Йосипа Шило. Ю. Мушкетик завжди намагається зобразити найтиповіших персона-жів та типові події.

Образ Ганни — це образ типової колгоспниці тих часів, але не тіль-ки. Якщо навіть просто перелічити її чеснот, можна побачити, що в її образі втілилися кращі риси трудового народу. Ганна «в роботі з дитинства, не любила безділля, любила роботу всіляку, і переробила її гибель — домашньої і колгоспної. Робота йшла їй до рук, вона вела її з піснею, звичайно, поки співалося, поки не насунуло на неї усе оте чор-не, поламало, понівечило». Ганна завжди самозречено працювала, але не мала ані достатку, ані подяки від голови колгоспу. Під час голодо-мору вона втратила дитину, чоловік і молодший син загинули на війні, та Ганна не скаржилася, а намагалася працювати далі, доки мала сили. «Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звідки взятися тій красі в завжди зніченій нестатками душі! А от же жило там щось таке, що підмальовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим».

Образ Ганни схожий на шевченківські жіночі портрети, а її пра-ця в колгоспі надто нагадує панщину. З історії відомо, що селяни у сталінські часи не мали паспортів, отже не мали змоги поїхати з села за власним бажанням. А закони, спрямовані проти «дармоїдства» зму-шували людей виконувати певні норми («трудодні»), що виявилися не під силу хворій жінці, що вже витратила всі сили на працю і боротьбу за виживання. Саме за це Ганну й судять: вона не виробила мінімуму трудоднів, а наявність серйозних причин нікого не цікавить: «Вона подала до суду кілька довідок, але їй сказали, що за цими довідками зняти з неї працездатність не можна». Далі цей момент уточнюються: «її визнали непрацездатною лише частково, тобто рекомендували лег-ші роботи. А хіба є у колгоспі роботи легші?» Ганна чесно намагалася відробити потрібне, але часом у неї не вистачало сил навіть дійти самій до села. Здавалося б, є свідки, є документи — та бюрократична машина судочинства не бажає їх брати до уваги.

А хто — судді? Не в самому суді, взагалі? Позов на Ганну подає голо-ва колгоспу, який «узяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав у поле напідпитку». Він має й гірші риси: у оповіданні викривається його майже відверте шахрайство, що обурило Ганну чи не сильніше, ніж реальні втрати. Спочатку в неї забирають корову, ніби у борг за мо-локо, потім дивом вигодоване порося, вже зовсім безпідставно. Навіть з військкомату приходить підтвердження, що податки з неї стягнено неправильно, але такого визнання виявляється замало, бюрократична пастка не чіпляє «своїх»: «... оскільки підсвинка вже немає, а війна скінчилася, то скінчилися й її пільги, підсвинка віднесено на рахунок майбутніх м'ясопоставок». Отака-от безглузда бюрократія: за поламану душу людини хтось отримує звичайне стягнення. «Відтоді настало запустіння у Ганниній душі й на подвір'ї — також».

Тут нема чому дивуватись, більший подив викликає те, що Ганна протрималася так довго. Звісно, коли людина втрачає бажання жити, й хвороби чіпляються більше. Приниження на суді — безпідставне й дике (бо ми знаємо, наскільки працьовитою була насправді Ганна) — відбирає у неї рештки сили, а вигляд ситих і задоволених життям кривдників, що випивають собі у павільйоні «Пиво-води», стає останньою краплею...

Але така розв'язка, на жаль, символічна, як уся історія: над покір-ними працівниками безкарно знущаються байдужі до людських доль черстві кар'єристи при владі, й саме вони виявляються життєздатні-шими на той момент. Здається, що вони існують лише для» того, щоб відбирати останні права у вже безправного народу. Вони втілюють найбездушнішу й найбрехливішу командно-бюрократичну систему, яку й засуджує автор у цьому оповіданні.