Звітуючи перед вічністю

(за романом П. Загребельного «Диво»)

Час — категорія плинна. Минають над нашою маленькою й та-кою дорогою Землею роки, століття, тисячоліття. Одне покоління людей приходить на зміну іншому й несе нові проблеми, мрії, надії, а іноді — жах війни, біди, страждання, сльози. І від того, що зали-шається у спадок нащадкам, залежить рівень духовності народу.

Золотом переливаються бані церков, соборів, сягаючи далеко в чисте блакитне небо, закликаючи людей до відродження доброти, людяності, справедливості. Бо саме ці цінності полинуть у Вічність, залишаться в пам'яті прийдешніх поколінь, як і краса витвору рук людських — архітектурних пам'ятників. Саме на цьому хотів наголоси-ти, працюючи над романом «Диво», відомий український письменник П. Загребельний, який мав на меті «показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, залишений нам історією, існує не самодостатньо».

Отже, в центрі роману — Софія Київська. Цей архітектурний пам'ятник змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кінчаєть-ся й не переводиться», як символ духовного надбання українського на-роду. Багато невирішених питань постає перед Сивооком, хлопчиком, якому довелося пізніше стати зодчим, вимріяти й подарувати людям диво дивнеє — Софію Київську. Понад тридцять років герой йшов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сивоока нерозривні, й незадовго до загибелі він відкриває для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибра-них умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись в мені».

А пісні лунали з фресок собору різноманітністю барв. У процесі пізнання, ще з дитячих років, кольори — природні і створені язичником дідом Родимом, Звениславою, майстрами церков — навально вхо-дили в єство Сивоока, щоб потім забуяти в його задумах і малюнках.

Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике й незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спо-гадів і зустрічі з Дніпром і пущами, це був «...образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі...» І церкву Сивоок вимріював не як пристанище Бога, а як символ краси рідної Вітчизни. І він, перемігши посередність Міщила й обережність Ярослава Мудрого, «заганяє» всього себе у собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її постать, що приречена на загибель. У процесі творіння Сивоок наче самознищувався, вбираючи розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах,— це і є та формула таємниці художника, яку відкрив П. Загребельний у Сивоокові. «На кожну барву життя,— ду-має герой,— повинна бути своя — неодмінно точна — барва мистецтва». І було споруджено собор, якого не знала навіть Візантія.

Безумовно, собор — це виквіт душі народної. І які б чужинці не на-магалися знищити його, «зітерти його з земної поверхні», їм цього не вдавалося, бо це був людський дух, дух громадянства і мудрості, «...собор стояв уперто, несхитно, вічно, так, ніби не будований був, а виріс із щедрої Київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»

П. Загребельний у романі зумів показати історію України, об'єд-навши три її шари: давнину, Велику Вітчизняну війну й сьогодніш-ній день. А головний об'єднуючий центр — це образ Софії Київської. Есесівець Шнурре під час Другої світової війни за наказом хоче вирі-зати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений Гор-дій Отава ціною власного життя зберіг творіння прадавнього генія, «... вбитий був у самому соборі, загинув самотнім, нікому не відомим бійцем. ... діяв відверто, сміливо, може наївно, та інакше не міг...»

Представником нового покоління вчених у романі виступає син Гордія Отави Борис, який продовжував справу батька, бо його кли-че до цього обов'язок перед пам'яттю батька, містом та наукою. Со-фія Київська для нього така ж святиня, символ надбання українсь-кого народу, як і для попередніх поколінь. Архітектурний пам'ятник зв'язував покоління, і одночасно із «Собором» Олеся Гончара роман П. Загребельного «Диво» закликав сучасників «берегти собори люд-ських душ», будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь товщу століть і втілює невмирущість духовності народу.

Нехай же над Землею спочивають старі та піднімаються нові золо-товерхі бані соборів, дивуючи світ, звітуючи перед Вічністю про нашу високу духовність, талановитість українських митців.